Колаж: РІА Південь
Три роки пройшло від початку повномасштабного російського вторгнення. 24 лютого 2022 року страх об’єднав всіх у Запоріжжі, Мелітополі, Бердянську, Києві та інших містах України. Три роки втрат та суму. Три роки абсолютного героїзму та об’єднаності. 11 років війни.
Як запоріжці та гості міста пережили 24 лютого 2022 року та як планують пережити день закінчення війни, запитали журналісти РІА Південь у рамках постійної рубрики «Точка зору»:
— Я прокинулась у себе вдома – в селі Полтавка, Гуляйпільського району. Тоді по телевізору побачила, що війна почалась. І я не повірила у це, чесно. Навіть зраділа те, що в школу не треба йти. Але потім, коли Росія прийшла до нас в село, тоді було не до сміху.
Тоді і вибухи були по нашій вулиці, було дуже страшно. Ми жили дуже поруч з Малинівкою, де вже була русня. І там і блокпости поруч були. Вони на БТРах їздили прямо поруч з нашим домом. І в сусідніх домах лазили. Ми молились, щоб до нас не зайшли. Стільки стресу тоді пережила, аж задихалась. Тоді було дуже страшно даже не за своє життя, а за життя мами та сестри. Бо за себе я переживала якось в останню чергу», – розповідає Анастасія, додаючи:
«Я дуже радію, що ми все ж переїхали у Запоріжжя, бо це те, що ніколи не захочеться пережити ще раз. Тому відмовляйтесь від російського, не слухайте, не дивіться нічого російського. Тому що не дай бог і вам таке пережити».
Про свої почуття на початку повномасштабного розповіла Ірина, яка проважала чоловіка на війну:
— Увечері чоловіку принесли повістку. Він зранку прокинувся, сказав: «На нас напала Росія, я пішов у воєнкомат». Потім він мені зателефонував з воєнкомату, сказав «Сьогодні додому не прийду, збирай рюкзак», тому що він був у мене учасник бойових дій, як кажуть в резерві. І все він поїхав і по сей день він воює. Були дуже погані почуття. Тому що ми розуміли, що Росія нападе і вдруге, і втретє, і четверте. Поки Росія існує – нам не буде спокою.
Складну дорогу додому з Харкова 24 лютого пережила Єлизавета, мешканка Запоріжжя:
— У цей день 24 лютого я взагалі не була в Запоріжжі. Я навчалась у Харкові. І нас буквально за пару днів до початку повномасштабного вторгнення покликали виїжджати. Були чутки, що не треба їхати, ми дуже не хотіли. Тяжко було і напевно щось відчували. Але ми все одно з тривогою у серці поїхали. У нас гуртожиток як раз був поряд з окружною. І буквально вже через 2 години, як ми виїхали, там вже були танки. І ми в принципі знали, що буде важка дорога. І взагалі зараз про це згадувати досить важко.
Євген перший день повномасштабного зустрів на роботі на пошті:
— Був на роботі. Коли почули першу тривогу, було дуже страшно. І паніка, коли люди всі сходились у під’їзді. Всі сиділи у під’їзді, хто на вулиці. Така велика паніка була. Всі з чемоданами, біжать хто-куди, бо невідомо що далі буде. Страх і паніка. Ти йдеш на роботу і не знаєш: чи підеш ти звідти взагалі. Зараз ми вже більш менш звикли.
Пенсіонерка Ірина розповідає про жах на початку повномасштабного вторгнення:
— Я пережила такий страх та ужас, що втратила здоров’я через це. Це треба бути нелюдями, щоб захопити нашу країну. Я до сих пір не можу заспокоїтись, бо бахкає та бахкає. А у мене дочка вагітна, і ми чекаємо двох діток. Живе в іншому районі, оце весь час телефоную, питаю як там вона. Тому що весь час піднімаєшся від цього жаху та серце колотиться. І весь колотишся. І переживаєш. Хочеться для них добре життя.
Хтось переживав за рідних людей, але і про тварин не забував. Фаіра розповідає:
— Я спала, о 08:00 мені зателефонувала мама та сказала, що у нас почалась війна. Я тоді взагалі нічого не зрозуміла. У мене був дуже сильний стрес. Я думала їхати кудись чи ні. А у мене кіт. То 24 лютого я пішла купляти переноску, щоб з ним кудись поїхати, якщо треба буде. Але все, на щастя обійшлось.
Про те які емоції відчують та що будуть робити, коли війна закінчиться, також розповіли запоріжці та гості міста:
— Мені здається, що вона не закінчиться. А якщо закінчиться, то це буде дуже добре і тоді нам треба буде відбудовувати державу. В цей день я буду плакати. Від щастя, мабуть.
— Полегшення та радість. Я буду святкувати, як і всі.
— Звільнення. Легкість. По-перше, хочеться, щоб прибрали комендантську годину. Всі хочуть, беззаперечно, погуляти. Всі відсвяткоємо цей день. Щоб жили люди як раніше.
— У мене онуки є. Я буду їх виховувати, нянчити, любити. Вже й дорослі онуки і правнуки є. Хочеться, щоб дітки були веселі і не знали цієї війни.
— Я не знаю, що я буду робити, але я точно буду дуже рада.
— Як насправді, вона не закінчиться. Вона просто зупиниться і все. Це моє відчуття. А далі буде відновлювати своїми силами. Окрім нас українців цього ніхто не зробить.
— Я буду радіти. Я просто вийду на вулицю та кричати буду, тому що нарешті це все закінчиться. Більше ніде не хочу бачити цю русню, ні в житті – ніде. Вона стільки болю нам принесла. Тому я буду кричати від радості.
Кожна історія – це трагедія окремої родини. Когось повномасштабне вторгнення застало вдома, когось у дорозі; хтось у цей день прощався з рідними, а хтось навпаки об’єднувався всією родиною. Кожна історія – унікальна. Але є щось, що об’єднало людей 24 лютого 2022 року. Всі у цей день відчували невимовний страх та злобу. А надія на закінчення війни об’єднує нас зараз.
Вічна вдячність усім, хто став на захист нашої держави та людей. Вічна памʼять вдячність полеглим героя, які віддали своє життя заради того, щоб Україна жила.
