Фото: EPA/UPG Блокпост «денеерівців» біля Маріуполя
«За опір СВО»
За словами експерта Центру громадянських свобод Михайла Савви, точно відомо про понад 1700 поневолених Росією цивільних, хоча насправді їх набагато більше.
— За нашими оцінками, таких щонайменше сім тисяч, оскільки ці люди є в реєстрі зниклих безвісти, їх не знайшли, їх не поховали. Тобто вони, напевно, десь живі, — пояснює він.
Проте жодної інформації від РФ про них немає. У липні 2024-го омбудсман Дмитро Лубінець озвучував цифру в понад 14 тисяч цивільних заручників. Відомо про більше ніж 180 місць, де Росія утримує українців, як в РФ, так і на тимчасово окупованих територіях.
Олена каже, що, на відміну від багатьох, їй пощастило. Той факт, що Сергій перебуває в Брянському СІЗО № 2, підтвердив Міжнародний комітет Червоного Хреста через півтора місяця після його зникнення. А невдовзі після цього з нею зв’язався звільнений з полону чоловік, який був із Сергієм. Від нього вона почула, що їх спочатку два тижні тримали в холодильних камерах на підприємстві в Гостомелі.
Фото: mipl.org.ua Брянське СІЗО № 2, м. Новозибков
За даними Медійної ініціативи за права людини, це одне з трьох основних місць у Київській області, куди росіяни звозили людей з навколишніх населених пунктів. За свідченнями, які отримали документатори МІПЛ, щоб зігрітися, люди там спали один на одному, під час допитів російські військові запитували про ЗСУ й АТО. На допитах застосовували кийки, палиці, били ногами, імітували розстріл.
Далі Сергій ненадовго потрапив до Білорусі, а потім його вивезли в Брянську область.
— Російська влада стосовно всіх українців: і цивільних, і військовополонених — в офіційному листуванні використовує формулювання «затриманий за протидію спеціальній військовій операції». Тобто для них і цивільний, і військовополонений — це одне й те саме, — каже Михайло Савва. — Їх утримують разом і, судячи з цього формулювання, будь-яких українців вони сприймають як таких бунтарів, заколотників, які пішли проти режиму. Це таке собі юридичне божевілля. Знову ж в офіційному листуванні представники російської влади посилаються як на Третю Женевську конвенцію, яка стосується військовополонених, так і на Четверту, яка стосується захисту цивільного населення під час війни. Тобто як я розумію, вони використовують стратегію напустити якнайбільше туману, нічого не визнавати чітко, зокрема і правового статусу, щоб ми нічого не могли з цим зробити.
І, на жаль, це працює.
Водночас, за його підрахунками, цивільних українців, які засуджені (в основному це статті «шпигунство», «міжнародний тероризм», «державна зрада», «екстремізм»), — 307 чоловік.
— Цих людей можна порахувати, вони хоча б на зв’язку з адвокатами. Коли ж українець потрапляє туди без кримінальної справи, до нього їх не допускають. Приміром, російські адвокати-правозахисники дізнаються про таких людей, їдуть у слідчий ізолятор або у виправну колонію, а їм кажуть: «А до чого адвокат? Кримінальна справа де? Немає. Немає кримінальної справи, немає допуску адвоката». Тобто ці люди «інкомунікадо». Є такий міжнародний термін, який означає, що з ними немає зв’язку. І цих людей тримають на підставі механізму, який є незаконним навіть для сучасної Росії. Ми знаємо, що розпорядження про позбавлення волі підписують просто керівники регіональних управлінь ФСБ. І вони що три місяці подовжують цей термін, — пояснює експерт.
Фото: надав Михайло Савва Михайло Савва, експерт Центру громадянських свобод
На запит до російського Міністерства оборони Олена отримала відповідь: так, її чоловік затриманий і перебуває на території РФ, але, з посиланням на статті закону “Об оборонe” та “Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации”, сторонні особи не можуть отримати дані про його місцезнаходження і переміщення.
Крім спілкування з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, Національним інформаційним бюро, Олена через свого російського адвоката, якого надала безкоштовно українська правозахисна організація, регулярно комунікує з російською стороною, постійно нагадує про свого чоловіка запитами.
— Адвокат допомагає складати їх, бо треба знати як, куди направляти. Чи це Міноборони, чи інший державний орган. От, приміром, чоловік був у Брянській області. Куди писати, якщо хочеш щось дізнатися? — пояснює вона.
Водночас знання цих тонкощів важливе, особливо якщо місцезнаходження людини невідоме.
— Наша дорожня карта на випадок, якщо людина зникла, закінчується українським кордоном. Але є необхідність продовжити її, тому що, на жаль, без контактів з російською владою знайти людину майже неможливо. Наприклад, обов’язково слід звернутися у військову поліцію, в слідчий комітет. Це різні звернення, різні вимоги. І зараз ми розробляємо для родичів максимально чіткий і широкий алгоритм дій, бо так чи інакше питання пошуків лягає саме на їхні плечі, — пояснює Михайло Савва.
Серед джерел інформації — дані від звільнених з російської неволі. Координаційний штаб як підрозділ Головного управління розвідки також має свої конфіденційні канали отримання інформації.
— Але, звісно, нам потрібна більша допомога Червоного Хреста, представники якого мають мандат на відвідини місць утримання поневолених українців і можуть надати родинам нову інформацію. Проте вони досі не отримали широкого доступу до місць утримання в РФ і на тимчасово окупованих територіях, — констатує представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.
Фото: armyinform.com.ua Представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко
Упродовж року Олена не мала жодних новин про чоловіка. А у 2024-му отримала від нього лист зі стандартними формулюваннями: годують, одягають, лікують, нормально ставляться. З нього Олена зрозуміла, що їхні листи до Сергія так і не дійшли, хоча пишуть вони постійно.
У вересні Олені знову пощастило. На волі опинився військовий, який сидів у одній камері із Сергієм. Тож тепер вона знає, що принаймні місяць тому її чоловік був у Мордовії.
— Цей хлопець розповів, що Сергій психологічно тримається. Постійно згадував щось про ноги та й про ноги, мовляв, не переживайте, з ними нормально, набряки минули. З цього я роблю висновок, що з ногами був жах. Ще влітку минулого року мені розповідали, що Сергій майже не ходить. Напевно, це тягнеться ще з того часу. У всіх них проблеми з ногами, бо їх там змушують стояти годинами, — каже вона.
За інформацією Управління Верховного комісара ООН з прав людин, стояння упродовж тривалого часу є поширеною практикою тортурування українців у російському полоні.
Зниклі. «Корінь усіх проблем у тому, що за ці сім’ї відповідають усі й ніхто одночасно»
Потроїти зусилля
У своєму минулому житті Олена Фокова — комерційна фотографка. Після всього, що сталося, вона перекваліфікувалась і пішла працювати в соціальну сферу — навчає мистецтва дітей з інвалідністю в організації «Бачити серцем». Сергій робив з дерева панелі для розвитку дітей.
Фото: надала Олена Фокова Олена Фокова
— Борис, який мені першим розповів про чоловіка, перед тим, як потрапити в холодильну камеру в Гостомелі, пережив яму, його катували. Я все намагалась осягнути, чому він, що від нього хотіли. Він відповів, що росіяни говорили щось про біолабораторії, війська НАТО. А потім додав те, що дозволяє мені триматися всі ці два роки: «Не шукай логіку там, де її немає», — каже Олена. — Я зараз можу себе накрутити, але справді не розумію, чому можна було показувати трупи в Бучі, кричати про вкрадені речі, а про людей, яких вивезла Росія, ні. Чому цього не зробили відразу? Дивіться, яка склалась ситуація. Українці знають про 200 ізраїльтян, яких захопили в заручники палестинці. Весь світ знає. А наші українці не знали про своїх же. Це дуже боляче. Тепер ми маємо реальні проблеми. Бо військовополонені — це герої, а цивільні під знаком мінус, от саме через те, що це питання довгий час не висвітлювали нормально. Ми навіть чули слово «колаборанти» в їхній бік.
Коли у 2022 році російські військові встановили контроль над окремими територіями в Харківській, Херсонській, Запорізькій, Донецькій, Київській і Чернігівській областях, вони почали переслідувати широку групу цивільних, які виступали проти окупації та не підтримували росіян. До цієї групи входили як відкрито чи приховано лояльні до України, так і ті, кого просто в цьому підозрювали, пишуть правозахисники у звіті «»Ти вірний Україні — ти нацист». Катування й інші порушення як злочини проти людяності з боку російської армії в Україні». При цьому в категорію «підозрілих» людина могла потрапити буквально за будь-що: і за підписку на українські новини або володіння мисливською зброєю, і за проживання на окупованих територіях без російського громадянства або за відмову переходити на російські стандарти, як, приміром, у випадку з учителями.
Фото: EPA/UPG Діти з батьками йдуть зі шкільного подвір’я після зборів у школі, де оголосили продовження навчального року в окупованій Волновасі, 11 квітня 2022 року.
— На окупованих територіях вони забирають насамперед людей, навколо яких може бути організований спротив. Тобто вони вважають, що якщо приберуть лідерів, то це їм допоможе. Вони використовують таку стратегію в Росії, і там це більш-менш спрацьовує, але українське суспільство інакше організоване. У наших людей набагато вищий потенціал самоорганізації. Тактика окупантів дала збій, і вони вирішили взяти масштабом, позбавляти волі якнайбільше людей. Тобто коли в дурня виникає проблема, дурень думає, що йому потрібно просто потроїти зусилля. І це все вирішить, — розмірковує Михайло Савва.
Справжніх причин, чому Росія утримує цивільних українців, ніхто, крім країни-агресорки, не знає.
— Можливо, навіть вони самі не усвідомлюють їх, — каже Петро Яценко. — Але ми припускаємо, що це засіб тиску на українське суспільство, намагання зламати волю поневолених і їхніх рідних в Україні.
Надії Карини
Коли в березні 2022-го зв’язок з Маріуполем обірвався, броварчанин В’ячеслав Завальний сів у машину і поїхав на південь забрати дружину й семирічного сина. Після зупинки в Запоріжжі йому вдалося проїхати Оріхів і фактично вирватися за лінію розмежування. Проте в Пологах його затримали на російському блокпосту до з’ясування обставин. Це те, що він зміг передати дружині, умовивши росіян на дзвінок.
Карина Дячук, донька В’ячеслава, каже, що її історія почалася саме з цього моменту — 22 березня 2022 року.
— Тоді я не уявляла, що це все означатиме, що цивільних можуть отак взяти і відправити в колонію, — зізнається вона. — Мені здавалося, що його подивляться з усіх боків, може, машину відберуть, документи. Я звернулась до всіх організацій, які були дотичні до фіксації затримання. Досі добре пам’ятаю свої фантазії на тему, як розгоратимуться події: росіяни переконаються, що в батька єдина місія забрати дружину і сина й десь у полі випустять.
Цією надією Карина підтримувала себе недовго. До того моменту, як побачила фото розстріляних автівок і повідомлення «а мого затримали там-то». Тоді вона почала розсилати фото батька і його машини по всіх чатах, зв’язалася з волонтерами, які їздили по тій трасі. Аж поки їй не написала донька місцевого, що на тому блокпості людей забирають у підвал лікарні на допити, а за два-три тижні відпускають. Час від часу з підвалу і справді когось відпускали. Нова знайома ловила їх і показувала світлини свого батька й тата Карини.
Фото: Річард Вейр/Human Rights Watch Розстріляне авто Максима Максименка в Гостомелі, 28 лютого 2022 р. Російські війська відкрили вогонь по машині, коли Максим з матір’ю, тещею, дружиною та маленьким сином намагався евакуюватися. Максима та його дружину поранило, його мати загинула
— Урешті-решт вона телефонує, і голос в неї щасливий-щасливий: «Ну що, твій віддзвонився? Всіх відпустили!». У мене буквально землю з-під ніг вибило, бо ж тато на зв’язок так і не вийшов, — каже Карина.
Невдовзі від свідка вона дізналася, що батька з Пологів перевезли до Мелітополя, звідти в Оленівку, а далі в Курськ. Те, що Росія утримує В’ячеслава Завального, підтвердив Міжнародний комітет Червоного Хреста. На великий подив Карини, утримує як військовополоненого.
Я кричала на них, казала, що такого не може бути. Що він цивільний заручник, а їх мають відпускати. Ну нащо вони їм потрібні? — розповідає Карина.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, 52-річний В’ячеслав, який працював механіком, і справді пішов у ТЦК, але з огляду на вік і велику кількість охочих там на нього планів не мали.
Як потім розповідав сам В’ячеслав, російські військові знайшли в його телефоні карту, якою він користувався, щоб знати, куди рухатися. Отриману інформацію Карина подала в Координаційний штаб, в Національне інформаційне бюро, в Офіс уповноваженого з прав людини.
— Усі дружно відписували: чудово, що ваш захисник стоїть на обліку, він буде повернутий. Ми боремось за кожного героя України, який стояв на захисті нашої Батьківщини. Це все дуже ранило.
Фото: надала Карина Дячук Карина Дячук, голова громадської організації «Цивільні в полоні»
Навіть зараз кожного разу, коли Карина бачить пост Координаційного штабу, в якому згадують тільки військовополонених і забувають про цивільних, вона просить це виправити.
— Я не жалію, кляузнічаю. І вірю, що зрештою ми дійдемо до того, що з повагою ставитимуться до всіх людей, які проходять випробування полоном, — пояснює вона.
Дізнавшись про те, що її батька бачили в Курському СІЗО, Карина повірила, що тепер все буде добре. Бо ж вона знає, де він, є люди, які знають навіть камеру, в якій він сидить.
— Я була впевнена, що ось він у мене на долоньці. Дивіться, хтось не може знайти, а в мене вийшло. Беріть діставайте його.
Але від того знання справа не рухалась.
— Ти ходиш по всіх цих інстанціях, а на тебе дивляться, як на якусь таракашку. Кажу, як є, бо вже трішки змучилася вичавлювати із себе оцю якусь делікатність і дипломатію. Бо ти говориш про людське життя, а натомість бачиш, як люди довго добирають слова, щоб тебе відшити.
Саме в момент розпачу і народилась ідея зробити петицію, аби привернути увагу влади до проблеми захоплених Росією цивільних. Тоді Карина спілкувалася ще з трьома жінками, які опинились у такій самій ситуації. Разом їм вдалося об’єднати навколо себе 40 чоловік. Серед них не було активістів з досвідом, але інтуїтивно вони розуміли, що просто написати «звільніть всіх цивільних заручників» — це щонайменше наївно. Тому петиція містила шість вимог, з якими зверталися рідні до президента. Приміром, створити інституцію, яка працювала б над звільненням цивільних, призначити відповідального, переговорну групу.
Фото: facebook/Цивільні в полоні Акція привернення уваги до полонених цивільних
— Тоді ми ще були в рожевих окулярах. Здавалося, ну що таке 25 тис. підписів. Зрештою, що ми тільки не робили. Фактично тижнів два не спали, пхали ту петицію, де тільки можна. Я зупиняла на роботі людей питанням: «У вас Дія є? Будь ласка, підпишіть!».
У підсумку петиція набрала до п’яти тисяч підписів. Далеко не всім боліла ця тема. Але свою функцію вона все ж виконала. З одного боку, згуртувала активних родичів, з іншого — на них таки звернули увагу. А в Офісі омбудсмана порадили створити громадську організацію. Так з’явилися «Цивільні в полоні».
— Створіть організацію. Створили. І знову надія, що зараз ми все вирішимо, листи напишемо. Ми ж уже не просто Карина і Юлька. Ми вже нічого собі, у нас навіть печатка є. Усіма цими надіями ти постійно обманюєшся, — визнає Карина.
Чекай, рибо, чекай. 600 днів дружини «азовця»
Складні відносини
З 3767 українців, яких вдалося звільнити, за даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, 168 — цивільні.
Фото: Уповноважений ВР з прав людини Дмитро Лубінець Валерій Матюшенко, який був у полоні з 15 липня 2017 року, зустрівся з рідними в аеропорту після звільнення, 29 червня 2024 року.
— Абсолютно точно існує певний перекіс у тому, кого вдається повернути додому. Якщо говорити про цивільних, то у кращому разі це 5–10 % від усіх звільнених, — каже Ігор Котелянець, який очолює громадську організацію «Об’єднання родин політичних в’язнів Кремля». — Тобто ми бачимо, що, слава богу, військовими займаються і це чудово, але цивільними, напевно, займаються недостатньо.
Те, що ця тема і справді опинилась у такій собі тіні, відображає хоча б той факт, що до цього року в Україні не було окремої структури, яка курувала б питання цивільних українців, незаконно позбавлених волі.
— У нас була патова ситуація — цивільними опікується Офіс омбудсмана, але він не має ніякого стосунку до обмінів. Ними займається Координаційний штаб. Але той не мав права працювати по цивільних. І ми пів року стояли з плакатами на акціях, щоб прийняли відповідну поправку до постанови № 257, — каже Олена Фокова.
Петро Яценко пояснює, що Координаційний штаб від початку вторгнення де-факто допомагав родинам цивільних теж, але офіційне оформлення цієї роботи забрало час.
У квітні 2024-го громадські організації домоглися свого — для цивільних створили окрему робочу групу при Координаційному штабі, яку очолив представник Офісу уповноваженого з прав людини. І це вже краще, ніж нічого.
Фото: facebook/Об’єднання родичів політв’язнів Кремля Ігор Котелянець
— Я не можу сказати, що в такому форматі як слід приділяється увага обговоренню і створенню механізму звільнення цивільних. Але, з іншого боку, багато рішень приймають для підтримки родин і звільнених з неволі, щоб удосконалити законодавство тощо. Тобто робоча група запрацювала, і, на мій погляд, вона досить проактивна, — говорить Ігор Котелянець.
На питання, чому для цього знадобилося так багато часу, є принаймні один варіант відповіді. Через побоювання, що якщо ми почнемо системно працювати з цим і в державі з’явиться відповідний орган, то це спонукатиме Росію затримувати ще більше людей на тимчасово окупованих територіях. Бо так Україна оприявнить цінність людського життя незаконно утриманих і високу зацікавленість звільнити їх. Водночас що більше українців потраплятиме в полон, то сильнішим буде запит у суспільстві повернути їх додому. І Росія зможе використовувати це, щоб підбурювати й тиснути на українську владу.
Фото: relativespp.org Голова Об’єднання родин Ігор Котелянець під час зустрічі родичів полонених і представників неурядового сектору з народними депутатами в Офісі омбудсмана
— Це найпоширеніша думка в колах людей, дотичних до цих процесів, — пояснює Ігор Котелянець. — Тому ми в поганій грі вдаємо, що не так уже нам це і потрібно й можете робити все, що хочете, але ви як країна-агресор не зможете нами так маніпулювати. Водночас влада все ж не може зовсім ігнорувати цю тему.
Тому і виходить оцей шпагат.
І поки запит на звільнення буде, потрошку, по крапельці якісь рішення прийматимуть, — каже він.
Громадська організація «Цивільні в полоні» існує вже майже два роки. І за цей час відносини з Координаційним штабом, як висловлюється Карина, пройшли еволюцію від кидання теками до більш-менш конструктивного діалогу.
— Були різні ситуації. Уявіть, почати зустріч, до якої ми за тиждень подали перелік питань, список людей, зі слів: «О, цивільні, а в мене для вас немає нічого нового». Люди їдуть з Херсона, Запоріжжя, Чернігова, Сумської області, Харківщини, позичають гроші, щоб таке почути, — каже Карина.
Звісно, і зараз не все так гладко, як хотілося б. Приміром, родини борються за створення окремого електронного кабінету для цивільних, куди можна подати інформацію про незаконно захоплену або зниклу людину. Такий уже давно існує для військових.
Фото: надала Карина Дячук Карина Дячук
— У нас справжня сутичка з цього приводу. За півтора місяця з боєм нам зробили цю можливість всередині Особистого кабінету захисника. І коли до нас звертаються люди з питанням, куди їм подавати дані, я кажу: «У Кабінет захисника». А вони: «Так у мене ж син цивільний». І ти мусиш пояснювати. Півтора місяця сотання нервів — і здобули. І отак реально з усім, — каже Карина.
Варто було б згадати ще одну річ. Хоча більшість цивільних українців потрапили в незаконне ув’язнення після повномасштабного вторгнення, але примусові зникнення відбуваються з 2014 року. Приміром, станом на червень 2021-го у списку України для обміну полоненими перебували 285 осіб. Такі дані озвучувала тодішня уповноважена з прав людини Людмила Денісова. І проблеми накопичувалися багато років.
Полон завдовжки сім років
Юлія Савко пригадує, як у 2021-му на запрошення правозахисної організації поїхала до Вашингтона. Тиждень зустрічей, на кожній вона переповідала історію мами. На останній вже читала з аркуша, бо в голові все перемішалось, а десь на середині тексту вона просто почала плакати. Її вивели, Поліна Садовська з Американського ПЕНу заспокоювала: «Залишилася ще годинка». А вона розуміла, що більше не може, стільки втоми накопичилося за ці роки.
Фото: з fb-сторінки Юлії Савко Юлія Савко
— Ви не уявляєте, скільки разів рука тягнулася набрати маму, щоб просто чимось поділитися. І в останню мить я згадувала, що не можу це зробити, — каже Юля. — А тепер ось вона, ходить по квартирі — і мені не віриться. Усе, як уві сні.
Олену Федорук затримали за підозрою у шпигунстві на користь України ще у 2017 році. Повернути її додому вдалося тільки у вересні 2024-го.
Олена з Кальміуського (раніше Комсомольське) Донецької області. Працювала в комунальній сфері, тримала невеликий квітковий магазин. Усе змінилося, коли у 2014-му місто окупували. Молодша донька Даша першою виїхала до Києва. Згодом так само вчинила Юлія зі своєю родиною. Олена їхати відмовилась, залишилася вдома з матір’ю, яка майже не пересувалася самостійно і потребувала догляду. Але час від час Олена гостювала в Києві.
Так було і в червні 2017-го, коли вона поїхала в Київ відсвяткувати день народження доньки.
— А в липні ми почули про зникнення Петра Сандулова, який привозив маму в Київ, потім зник Валерій Матюшенко (російські окупанти звинуватили його в допомозі українським військовим і «засудили» до 10 років ув’язнення. — LB.ua). Ми не розуміли, що відбувається. Мама дзвонила, плакала, дуже боялася, — розповідає Юля.
А згодом зникла і вона. Пошуки не давали якихось результатів. Тільки за місяць сестри дізналися, де Олена, бо їй дозволили подзвонити матері.
Фото: надала Юлія Савко Олена Федорук до полону
«Ізоляція» (в’язниця, яка з’явилася після того, як у 2014 році мистецький фонд «Ізоляція» захопили й перетворили його на об’єкт «міністерства держбезпеки ДНР». — LB.ua), Донецьке СІЗО, «суд» у серпні 2019-го, який незаконно засудив її на 11 років позбавлення волі за нібито шпигунство. Після вироку її перевезли до колонії № 127 у Сніжному. Там Олена працювала на швейному виробництві з 7-ї ранку до 7-ї вечора з перервою на 15 хвилин.
— Найважливіше для мене було знати, що мами не торкалися, — каже Юля. — Вона одразу все підписала, бо бачила, як жінки приходили із синіми ногами після допитів, чула в камері крики. Вона не витримала б знущання.
Олена дуже переживала, що онуки її забудуть, а найменша її навіть не бачила.
Мати Олени повернення доньки так і не дочекалась.
— За весь цей час куди ми тільки не зверталися: СБУ, поліція, Координаційний штаб, правозахисні організації, омбудсмани — спочатку Лутковська, яка казала «робота йде, ми все робимо». Потім була Денісова. Лубінець, — каже Юля. — Брали участь в акціях. Це було трохи принизливо, принаймні для мене. Ти стоїш під цими посольствами і консульствами, Офісом президента, як та людина, що просить гроші під метро. І ось так б’єшся, б’єшся, б’єшся. Мама знала, що ми робимо все можливе. Але найбільше вона боялась, що їй доведеться залишатися в ув’язненні на весь строк і вона просто не доживе до кінця терміну.
У колонії Олені, як і іншим «політичним» бранкам, нав’язливо пропонували взяти російський паспорт. Проте вона на це не пристала.
Запит на механізм
— Женевські конвенції не передбачають обміну полонених військовослужбовців на цивільних бранців. Ми не можемо міняти військовополонених на цивільних, щоб не провокувати росіян брати нових заручників на тимчасово окупованих територіях України. Звільнення цивільних були наслідком домовленостей з протилежною стороною, — пояснює Петро Яценко.
Фото: armyinform.com.ua представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко
Усю складність ситуації зі звільненням цивільних можна вкласти в одну фразу начальника ГУР МО Кирила Буданова під час зустрічі з родинами військовополонених і поневолених цивільних: «Цей кейс дуже складний. Простих шляхів його вирішення немає. Ми працюємо точково, окремо над кожним випадком».
З таким підходом ми повертатимемо людей десятки років, парирують рідні.
— Конфлікт у тому, що, з одного боку, ми маємо дотримуватися міжнародного гуманітарного права, а з іншого, воно не надає нам ніякого захисту, — каже Ігор Котелянець. — Зрозуміло, що насильницькі зникнення і незаконні ув’язнення цивільних — це злочин. Водночас якщо цей злочин стався, то що з ним робити, як вплинути на те, щоб досягти справедливості, а також зробити так, щоб він більше не повторювався? Міжнародне право нам на це відповіді не дає.
Росія не мала б їх затримувати, каже воно.
Вона мала б відпустити всіх цивільних, незаконно позбавлених волі, без жодних умов.
Та кому від цього легше, і запит на пошук механізмів звільнення великий.
— Рідні вже дуже довго кричать про те, що це не відповідь — не існує механізмів повернення. Будь ласка, придумайте їх, — каже Ігор Котелянець. — Бо фактично Росія віддає наших лише в обмін на політичні поступки або якщо ми віддаємо людей, яких вони хочуть забрати. Також ми бачимо, що обміни пожвавлюються, коли маємо успіхи на полі бою. Це три такі основні фактори. Щодо політичних поступок, то це, звичайно, неможливо. Тому тут мова йде радше про поступки, на які Росія може піти, якщо Україна організує свою адвокативну діяльність так, щоб залучити треті сили, які зможуть тиснути на РФ. Це класична історія із санкціями, з політичними перемовинами, з якимись комунікаціями з боку третіх країн з Росією для того, щоб отримувати своє.
Нещодавно понад 45 країн підписали в Монреалі зобов’язання повернути в Україну захоплених Росією цивільних осіб, військовополонених і дітей.
Фото: ОПУ Міністерська конференція з питань звільнення полонених і депортованих осіб у канадському Монреалі, 31 жовтня 2024 року.
Улітку Координаційний штаб представив розроблений проєкт “Хочу к своим”, щоб повернути додому українських цивільних з неволі в обмін на виїзд до Росії колаборантів, які відбувають покарання.
Цього разу державні інституції проявили непритаманну їм гнучкість і креативність, каже Ігор Котелянець. Проте і тут не без але. Почнімо з найпростішого. Зі слів Ігоря Котелянця, представники Координаційного штабу відносно недавно озвучували цифру 1500 людей, які підходять під цей проєкт, з яких десь 500 зацікавилися ним. Коли ж дійшла справа підписати згоду на участь у програмі, то таких виявилося понад 230. І наразі не видно, щоб цей механізм мав потенціал бути основним у звільненнях.
За словами Петра Яценка, до Росії перевели одного засудженого. Серед перешкод у Координаційному штабі перераховують небажання російської сторони забирати своїх поплічників, спроби замовчати існування програми або ж ігнорувати прохання тих, хто працював на ворога, перевести їх до РФ з українських в’язниць.
Далі те, на що звертають увагу правозахисники. З одного боку, проєкт критикують за порушення права на приватність і безпеку через публікацію персональних даних, з іншого, є питання, чи не чиниться тиск на людей.
— Бо все ж ми прекрасно знаємо, які практики можуть застосовувати в установах, де тримають засуджених, у поліції. І довіра до цих інститутів на доволі низькому рівні, — пояснює голова Об’єднання родин політичних в’язнів Кремля. — Тому мені здається, що варто було б продумати механізм, як залучати сторонніх спостерігачів, щоб до нас не було претензій. Так чи інакше, але не можна бити по руках державні органи, які реагують на запит суспільства й родин.
Фото: relativespp.org Ігор Котелянець
Михайло Савва каже, що попри те, що сама ідея хороша, проєкт сформулювали невдало.
— На мою думку, варто було б іти через взаємне звільнення, коли Україна звільняє засуджених колаборантів, а РФ — українців з вироками.
Ще один незадіяний механізм, який пропонують у Центрі громадянських свобод, — подання позову проти Росії в Міжнародний суд ООН за порушення міжнародних конвенцій, зокрема Міжнародної конвенції проти тортур, членом якої вона є. Бо таке незаконне довготривале утримання цивільних підпадає під її дію.
— Зрозуміло, що процеси в Міжнародному суді ООН йдуть дуже довго, але не потрібно чекати кінцевого рішення. Потрібно вимагати забезпечувальну міру, а саме звільнення всіх цивільних. Такі прецеденти були. Це позови щодо громадянських конфліктів на Балканах. Тобто це робочий механізм. Єдине, що це складний судовий позов, складний судовий процес. І, як я розумію, українська влада не хоче бути в ньому один на один з РФ. Тому оптимальним варіантом є подати позов групою країн, — вважає Михайло Савва.
Другий раунд
— Взагалі, я думала, що після повернення додому мама не захоче від нас відходити. А вона, навпаки, намагається робити все сама, — усміхається Юля.
Сама їздить у лікарню, хоч і блукає. Освоює телефон, навігатор. Поки що Олена Федорук житиме з молодшою донькою, але згодом хотіла б мати окреме житло. Проте зараз головна задача — поправити здоров’я.
— Мама має проблеми з ногами, зубами. Бо комусь їх вибили, а в неї вони самі посипались. І ще вночі не може спати. Ну якщо ти сім років при світлі спав і в камері, де 70 людей, то до тиші й темноти ще треба звикнути, — пояснює вона. — Нещодавно мама спілкувалася з кількома правозахисними організаціями і правоохоронними органами. Кожного разу ці розмови повертають її назад. Це важко дається. Але головне — вона вдома. І найстрашніше, що могло трапитися в моєму житті і житті сестри, позаду.
В’ячеслава Завального звільнили 8 січня 2023 року після більше ніж десяти місяців у полоні.
Фото: надала Карина Дячук В’ячеслав Завальний
На питання, як її батько зараз, Карина сміючись каже: «Не знаю, бо в нього є я. А в мене організація. Можливо, йому було б трошки легше, якби я йому не розповідала всі свої ідеї з визволення цивільних». Навіть коли Карина вперше приїхала до нього в санаторій, то дивилася на все навколо не просто як донька, а як керівник організації.
— Як годують, що за одяг йому дали. Тоді, до речі, одразу постало питання: от людина вже вдома, а в неї нічого нема, де їй брати гроші, якщо виплати вона отримає тільки через кілька місяців (йдеться про одноразову виплату після звільнення в розмірі 100 тис. грн. — LB.ua)? Бо ж елементарно треба платити за оформлення документів. А нема ні карти, ні готівки. Я приїхала тільки на третій день, привезла гроші, і тато почав роздавати борги всім, у кого позичав за цей час. І мене це дуже зачепило. Так, поки вони перші два тижні на реабілітації в санаторії, вони не будуть голодні. Але ж треба розуміти, що ці люди дуже довго не мали права голосу, не мали права вибору, вони не мали взагалі нічого. А тут людина навіть кефір собі не може купити.
Загалом проблемних моментів багато. Є питання до роботи комісії при Мінреінтеграції, яка встановлює факт перебування в полоні військових і цивільних і від рішення якої залежить, чи виплачуватиме держава грошову допомогу. За даними на 2023 рік, не менше ніж третина всіх заявників отримували відмову, каже Ігор Котелянець. З одного боку, людям непросто без юридичної підтримки підготувати коректно пакет документів. З іншого боку, проблема є в самому законодавстві. Закон «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» ухвалили в січні 2022-го, і він не враховує реалій після повномасштабного вторгнення. У результаті не охоплює всіх, хто був незаконно ув’язнений внаслідок збройної агресії Росії.
Інший момент — реабілітація, яка закінчується двома тижнями, хоча люди потребують довшого й комплексного лікування, додає Карина Дячук. Або те саме визнання суспільства.
Фото: надала Карина Дячук- Карина Дячук під час акції на підтримку полонених цивільних
— Моє коло спілкування — це такі самі родичі, в кого Росія незаконно ув’язнила близьких. Коли батька звільнили, то я усвідомила, що ширше коло мало що знає про цивільних заручників. Ну як можна спитати людину, яка схудла на 30 кілограмів і стоїть з тростиною після операції: «Тебе що, там били?» або «Тебе що, там не годували?». Або ще одне: «А ти знаєш, як ми тут мучилися, у нас взимку світла не було». Це як фейсбукова бульбашка. Я люблю, наприклад, собачок. У моїй стрічці буде все про собачок. Штанці для собачок, корм для собачок, шапочки, все, що хочеш. Але в мене ніколи не трапиться новина про цивільних заручників, нащо вони мені треба. Я люблю собачок. І я зрозуміла, що це теж така проблема, яка потребує уваги, — каже вона.
Тож коли батько повернувся, громадську діяльність Карина не покинула.
— Нещодавно я згадала нашу петицію і з тугою зрозуміла, що ми витратили дуже багато нервів усіх активних родичів, але щоб щось по-справжньому зрушило з місця, то цього не трапилось. Так, є невеликий прогрес в окремих пунктах. Але на цьому поки що все. І я з цим не згодна. Так не має бути. Тому моя історія ще не закінчилась. Почався другий раунд.
Олена Струк, кореспондентка LB.ua
