Фото: із сімейного архіву Олександр Грицюк
Учив завжди усміхатися
«Високий. Гарний. Ввічливий», — таким Оксана побачила свого майбутнього чоловіка 25 років тому. Через місяць після знайомства Олександр освідчився.
Зараз пригадує: чоловік і сам майже завжди був у гарному настрої і її вмів підбадьорити. «Я працюю в магазині. Буває, хтось зіпсує настрій на роботі, а прийду додому — Саша починає жартувати, і я веселішаю. Він майже завжди усміхався».
Фото: із сімейного архіву Олександр з дружиною Оксаною
Сина Олександр виховував відповідно. Антон пригадує, як батько научав: «Як маєш проблему, не показуй цього — усміхайся та вирішуй її». Тато, каже, був веселуном. Тепер Антон всіляко намагається дотримуватися батькової настанови. Шукає втіхи в дітях. Радіє кожному обміну полонених і завжди молиться Богу за швидке повернення тих, хто досі в російських катівнях, бо розуміє: «Там їм важко, дуже важко». Але, зізнається, в душі назавжди залишиться незагоєна рана.
Олександр Грицюк любив свою професію. Працював в Україні та за кордоном.
«Усе в домі й біля нього — справа Сашиних рук. Він і ремонт зробив, і бруківку поклав, і бесідку змайстрував», — розповідає Оксана.
Син ніколи не чув від батька «не вмію», натомість на кожне прохання тато відповідав: «Я зроблю». І робив.
Антон теж будівельник. «У мене була мрія: як виросту, стану таким, як тато». Тепер разом з дружиною та дітьми живе в батьківському домі. Оксані там поки важко — кожен спогад проймає болем.
«Усе в будинку — татів труд, то я стараюся підтримувати скрізь порядок, як робив батько за життя», — каже Антон.
Саша, пригадує дружина, радо йшов на допомогу — свою роботу відтермінує, але іншим не відмовить. Доброту і жертовність чоловік зумів зберегти і в нелюдських умовах полону — розповіли дружині співкамерники.
Фото: надане дружиною Олександр з ріднею
Спершу Олександра утримували в Оленівській колонії на Донеччині. Звільнившись, його співкамерник Михайло Калашник розповість Оксані: «Ми спали на підлозі. По декілька днів не їли. Саша заховав у бушлаті малий шматок хліба. Коли згадав, вийняв, але не сам з’їв — розділив між хлопцями. Усім по крихті знайшлось… Він поділився останнім куснем хліба…».
Сашиними хобі дружина називає риболовлю й перегляд футбольних матчів. Неподалік від їхнього дому є футбольне поле. Олександр ходив туди дивитися гру.
«Мене тримали в тому ж корпусі в’язниці, що й В’ячеслава Чорновола»
Грицюки — велика й дружна родина. Олександр любив покликати близьких у гості, зібрати за великим столом компанію. Тепер рідні збираються на роковини по своєму Олександру. Іноді приходять потішитися Матвійкові.
Не залишив по собі образ
«Усе, Оксано, я йду», — дружина почула телефоном від чоловіка на початку березня 2022-го. Саме добиралась на роботу. Не хотіла відпускати Олександра, але, каже, втримати його було неможливо.
«Хто, як не я? Якщо я сьогодні не піду, вони завтра прийдуть вас ґвалтувати», — він знав, заради кого ризикує, тож рішуче став добровольцем.
Сину, який тоді працював за кордоном, подзвонив уже з навчань на Черкащині: «Я люблю тебе дуже сильно. Ти не переживай — я вернусь. Усе буде добре».
27 березня Олександр уже був на сході.
Фото: надане дружиною Олександр під час служби.
Перед своїм третім бойовим завданням подзвонив дружині. Попросив пробачення. Уперше за час разом.
— Сашо, ну що ти таке говориш, — розгубилась вона від почутого.
— Оксано, все може бути. Можливо, я не повернусь. Вибач, якщо чимось колись тебе образив, — чоловік тоді був не схожим на себе.
Зараз жінка пригадує: відчула в голосі чоловіка страх, а він був не з лякливих.
9 квітня пів на сьому вечора подружжя розмовляло востаннє. Через пів години Оксана набрала чоловіка знову: гудок йде, Олександр не відповідає. Уночі так само. Уранці 10 квітня телефон уже був поза зоною.
Полонений
«Чому ти не кажеш, що Саша загинув?» — Оксані подзвонили знайомі в неділю, 17 квітня.
«Я знала, що він пішов на бойове. Я його чекала. А тут дзвонять і таке питають. Звідки вони взяли, що він загинув? Хтось комусь сказав», — жінка, ледь дочекавшись понеділка, побігла у військкомат. Там подзвонили в частину і заспокоїли Оксану: з чоловіком все нормально. Обіцяли ввечері подзвонити, розповісти більше. Вона повірила, схопилася за надію. Та спокійно всидіти не могла, перелопачувала інтернет. Допоки отримала повідомлення — відео з підписом «Це не ваш чоловік?».
«Я була шокована. На відео побачила свого пораненого чоловіка з групою побратимів. Чоловіків з десять. Вони потрапили в полон. У Саші голова перемотана», — раніше Оксана не знала про російські телеграм-канали, на яких публікують кадри з полоненими. — Десь через місяць, у травні, я сама знайшла на рашистських сайтах відео, де йому перемотують голову. Він був зі спини, не обертався, але я по статурі впізнала, що це мій чоловік».
Після того понеділкового повідомлення Оксана вже не могла ночами спокійно спати — після роботи прискіпливо переглядала російські ресурси.
«Я хотіла знайти хоч якусь ниточку. Ще хоч одне відео».
Фото: Скриншот з відеo Олександру перемотують голову
Антон, якому теж подзвонили зі словами «твого тата нема в живих», повернувся в Україну.
Згодом Оксана Грицюк отримала почергово два сповіщення від військової частини. У першому йшлося: Олександр Грицюк зник безвісти. В другому — її чоловік потрапив у полон під час бойового завдання в районі Новобахмутівки.
У вересні перебування Олександра в полоні підтвердив Міжнародний Комітет Червоного Хреста. А після прийшов лист, написаний рукою Олександра, та не його словами: «Здравствуй, моя супруга. Нахожусь в Российской Федерации. Кормят, одевают, обувают. Условия моего содержания хорошие. Жду обмена и скорейшего возращения домой».
Олександр не розмовляв російською. Співкамерники розповіли дружині: за це його, «бандеровца», били. Згодом Оксана дізнається, що такі самі листи отримали рідні інших полонених з того СІЗО.
Фото: надане дружиною Сповіщення від МКЧХ
«Я не знала, де він, до лютого 2023-го»
16 лютого з російського полону звільнили одного цивільного та сто військових. Один з них — Владислав Арнаут. У вересні 2022 року його підселили в камеру, де був Олександр. Невдовзі чоловіки зрозуміли, що мають спільних знайомих. У Золочеві, що на Харківщині, живе Олександрова рідня. Владислав звідти родом. Родина Олександра — друзі Владислава. Тож звільнившись, він розшукав дружину Олександра.
«Розповів, що годують більш-менш, не так б’ють, як раніше, — вижити можна. Я трохи заспокоїлась, бо нарешті знала, де він — у місті Вязьма Смоленської області», — каже дружина.
Пізніше Владислав попросить пробачення в Оксани — не міг одразу сказати всієї правди. «Оксано, пробач. Там був ад».
Увесь час перебування чоловіка в полоні Оксана писала, дзвонила, їздила в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Намагалася дізнатись якомога більше про чоловіка. Намагалася повернути його.
За зачиненими дверима. Як родичі цивільних українців, поневолених Росією, борються за їх повернення додому
Наприкінці грудня 2023-го, перед Новим роком, Оксані зателефонував представник уповноваженого з питань поводження з військовополоненими Дмитра Лубінця: є можливість передати Олександрові лист і речі. Запитав розмір одягу та взуття — посилку сформують самі, від дружини лише лист і фотографії.
«Я швидко написала. Відправила «Новою поштою»… — плаче. — Я не знала, що він уже неживий».
Раніше Оксана написала чоловікові п’ять листів. Їх усі віддали заразом влітку 2023 року. В одному дружина розповіла, що Олександр став дідусем.
«Сказав: хлопці, в мене внук родився. Ми всі йому свою їжу віддали того дня. Така маленька каструлька вийшла», — розповів Оксані звільнений з полону закарпатець Едуард Сова. Він був з Олександром в одній камері влітку 2023 року. Знову трохи заспокоїв жінку: так уже не б’ють, вижити можна.
А потім був zoom з громадською організацією «Полігон 56». Чоловіка голови організації Олени Добичі обміняли в січні.
«Вона сказала, що у Вязьмі є колонія, з якої вже не повернуться. Там дуже знущаються з хлопців. У багатьох туберкульоз, ноги гниють. Тоді я дуже злякалася. Бо весь час страху, що він не виживе, у мене не було. Я переживала, але знала: він сильний, він витерпить. А тоді з’явився страх».
Оксана подзвонила братові чоловіка, Віктору. Він теж був певний: «Саша витерпить. Не переживай».
Загиблий
Антон і Олександр народилися в січні: у сина день народження 23, у тата — 28. Замість почуватися святково хлопець переживав. Домовився з дружиною Анею поміж двох дат відзначити, поговорити про тата. Але вранці 23 січня 2024 року мама подзвонила синові не з вітаннями.
Оксані зателефонувала слідча. Запитала, чи має її чоловік татуювання. Після «вам потрібно приїхати в Київ на впізнання» перервала зв’язок. Не хотіла цього чути. Не хотіла в це вірити. Коли слідча набрала знову, Оксана сконтактувала її з братом чоловіка.
«Оксано, слідча скинула татуювання. Це Саша», — віддзвонився Вітя.
Жінка глянула й закрила рота, щоб не кричати на людях: «Це було дуже страшно».
Фото: надано автором
Олександр мав татуювання лева на передпліччі й напис The best. Малим Антон запитував тата, чому саме ця тварина. «Бо я лев», — відповідав той. Тоді син і собі таке тату хотів. Тепер за ним упізнали батька.
24 січня рідні приїхали на впізнання. Тіло Олександра, за словами патологоанатома, важило не більш ніж 50 кілограмів. До полону чоловік мав 110. Упізнати Олександра було нелегко.
«Це був старий дід. Шкіра й кістки. Голова синя, ніс набік», — згадує дружина.
Син зізнається: страшна картина для рідних.
«Татуювання його, але обличчя… Це 90-річний дід, а йому ж 47 було. Як можна було так катувати людину, так мучити».
«Як пояснював мені лікар, організм уже почав з’їдати сам себе. Такими всі повертаються з полону», — дружина «азовця»
«Свято» в катівні
«Саші немає. Повернули мертвим», — Оксана знову набрала Едуарда. Тоді він розповів правду. Знущалися. Били. Змушували стояти по 16 годин з піднятими чи зігнутими руками. Бувало, по кілька днів не давали їсти, а як давали — це була вода на капустяному листку.
Особливо перепадало Олександрові, розповів Едуард. Бо із заходу країни. Казали: «Ты – бандеровец. Тебя нужно убивать и резать на куски». Бо не розмовляв російською. Едуард пригадує: «Саша не хотів. Мовчав. За це його били, дуже били». І за тату били.
Фото: надане дружиною Оксана поставила прапорець у пам’ять про закатованого чоловіка на Майдані в Києві.
А як Саша повертався, приповзав, бо не мав сил іти, діставав листи дружини з-під матраца, обіймав їх. Вони додавали йому стійкості. Потім листи забрали.
На якесь свято бранців запитали, чи хочуть святковий обід, — додали в кашу шерсті собак, яких нацьковували на полонених.
Правду про полон і загибель чоловіка Оксана вишукувала по шматках.
Знайшла звільненого військовополоненого Євгенія Сироєшкіна, який розповів: Олександра побили й кинули в карцер.
Згодом зі слів ще одного обміняного бранця Кремля дружина Саші дізнається: в карцер її чоловіка кинули після того, як відбили нирки. Олександр уже не міг ходити.
Інший звільнений з полону військовий Олексій Крецу казав: чув, як увечері напередодні смерті станом Саші цікавилася медсестра.
Оксана переповідає зі слів Олексія: «У них там камери. Видно, побачили, що він неживий. Один із зеків, які обслуговують полонених, відчинив двері зі словами: «Я боюсь сюда заходить. Он мертвый»».
Написали, що помер у лікарні
Причиною смерті Олександра росіяни вказали пневмонію, наші судмедексперти — туберкульоз легень. Місцем — Вяземську районну лікарню. Утім звільнені співкамерники зазначали дружині, що на туберкульоз Саша не хворів. І що бранці боялися попроситись до лікаря: якщо, приміром, поскаржишся на біль у зубі, його вирвуть на місці без наркозу.
«А тілесні ушкодження? Він же весь побитий: ніс набік, немає нігтів на вказівних пальцях, голова вся синя. А вага?» — Оксана дивувалась висновку української експертизи, в якій ні про сліди катувань, ні про полон не йшлось. Каже, вона така не одна. Знайомі жінки загиблих у полоні воїнів зіштовхуються з такими самими проблемами.
Згодом на вимогу дружини в дужках дописали — полон. Олександра забрали й поховали зі свідоцтвом про смерть, причиною в якому вказано туберкульоз. Зараз родина з журналістами й адвокатами добивається змін. Військова частина втретє перероблятиме акт службового розслідування — цього разу зголосився допомогти Координаційний штаб.
Фото: надане дружиною Олександра посмертно нагородили відзнакою «За незламність».
Contra spem spero
Антон одружився з дівчиною Анею, про яку розповідав татові новорічної ночі. Каже: вона найбільша підтримка. Його гріє думка, що батько встиг дізнатися: має онука, продовження роду. Матвійко вдався в дідуся Олександра — так само багато сміється. Оксана розповідає, що онук такий міцненький, як дідусь, і відкритий до людей. Антон каже: як порівняти Матвія з татом на дитячих фото — копія. А ще має таку ж ходу.
Нещодавно в подружжя народилась дівчинка. Вирішили назвати Сашею.
Антон навідується до місця батькового спочинку, дивиться на фото на алеї Слави Ківерцівського міського кладовища й думає: «Був би найщасливішим у всьому світі, якби тільки тато повернувся. Нам стільки треба було б надолужити».
Фото: надане дружиною Антон з мамою біля могили тата на алеї Слави в Ківерцях
Оксана найбільшу підтримку й розуміння знайшла в рідних і дружинах загиблих і полонених.
«Вони мене розуміють, я — їх. Отак і підтримуємо одна одну».
Приходить на могилу чоловіка. Приносить свіжі квіти. Розповідає про справи. І продовжує, попри все, чекати.
«Після кожного обміну переглядаю списки, виходжу на звільнених, допитуюсь. Я чекаю. Не можу змиритись з його втратою. Може, помилка? Розумію, то він… Але чекаю».
Зізнається: досі не може прийняти втрату. «Я стільки разів уявляла нашу зустріч після обміну полоненими: побачу і побіжу в обійми. Я в морозилку заготовок наробила: котлети, голубці, сало — усе, як Саша любив. Одяг йому купила…».
Оксана каже, що тепер певна в одному: жоден інший чоловік не займе Сашкового місця в її серці, бо таких більше немає. «Я завжди його любитиму».
Фото: надане дружиною Оксана на акції підтримки військовополонених.
Мамі Олександра не сказали й досі про смерть сина — бояться. Незряча 86-річна жінка слухає новини і щораз проказує: «Чула, війна закінчується, щось Саша не приходить у відпуск».
Текст підготувала студентка УКУ Богдана Садомська спільно з платформою пам’яті «Меморіал». Ця історія — друга із серії публікацій про українських захисників, чиє життя обірвалося в полоні ворога. Перша публікація була присвячена морпіху Євгенієві Гладію. Усі матеріали серії можна буде прочитати на сайті Меморіалу.
Богдана Садомська
