Фото: Михайло Марків Національний музей Голодомору-геноциду
25 листопада Україна вшановує пам’ять мільйонів людей, яких радянська влада на смерть закатувала голодом у 1932–1933 роках. Минуло дев’ять десятиліть від тих подій. Пам’ять про них ворог намагався стерти, утім зробити це не зміг. Як ушановували загиблих у 1930-х українці, які вижили під час геноциду, як ми, сучасне покоління, пам’ятаємо Голодомор і як ця пам’ять перезавантажується протягом повномасштабної війни?
Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових. Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.
Запали свічку
Мій батько, Мисан Віктор Олександрович, який народився в селі Черепашинці на Вінниччині, згадує, як його бабуся Ліза розповідала про жінку, що прийшла із сусіднього села – Заливанщини. Вона мовчки зайшла в сіни, схопила глечик з кисляком, випила його до дна, ступила три кроки на подвір’я, упала й померла. Її тіло поклали на підводу, завезли на місцеве кладовище й поховали в загальній могилі.
Бабуся Ліза померла в 1963 році. Своє свідчення вона передала моєму батькові, він – мені, а я передаю своїм дітям, щоб вони передали своїм і щоб історія про останні моменти життя цієї безіменної жінки з села Заливанщина не зникла. Таких історій – мільйони. Мільйони з них не розказані. Адже в останній момент поряд з людиною не було когось, хто міг би передати її історію, так само як і не було того, хто міг би провести її в останню дорогу й запалити біля неї свічку.
Фото: Громадське радіо Акція «Запали свічку»
Щороку в четверту суботу листопада о 16:00 у вікнах мільйонів українців горять свічки. Цю акцію у 2003-му започаткував великий друг України, дослідник Голодомору, американець Джеймс Мейс. Згідно з його задумом, кожен вогник – це невідспівана й неупокоєна душа, яка 90 років тому відійшла на той світ. Наше завдання – пам’ятати про цих людей і про те, що з ними трапилося. І передавати пам’ять далі. Щоби правда про Голодомор ніколи не згасла.
Майже 60 років правда була під забороною
Фото: Вікіпедія Джеймс Мейс, американський і український дослідник Голодомору
Упродовж майже 60 років правду, як і пам’ять про Голодомор, в Україні забороняли: Радянський Союз усіляко намагався приховувати факт голоду і знищення мільйонів українців. Тих, хто відкрито говорив про це, кидали за ґрати.
«В основному засуджували за статтею 54-10 Кримінального кодексу УСРР – антирадянська пропаганда й агітація. Вона передбачала позбавлення волі на не менш як 6 місяців і аж до розстрілу або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна й позбавленням громадянства, – розповідає докторка історичних наук, дослідниця Голодомору Наталія Романець. – У 1932–1936 роках терміни покарання, як правило, були не дуже великими – до трьох років, причому це був навіть не концтабір, а вислання до Північного краю. Утім цих людей добивали під час Великого терору 1937–1938 років: вони відбували покарання, поверталися, і в 1937–1938 роках під час «куркульської операції» їх зараховували до категорії «колишні куркулі» і за тими ж обвинуваченнями, у «контрреволюційній агітації», розстрілювали».
Фото: Радіо Свобода Стаття про Голодомор в Україні, опублікована в галицькій газеті «Діло»
Та приховати правду не вдалося. У грудні 1932 року представники Закордонного бюро Української радикально-демократичної партії у Празі повідомили митрополитові Андрею Шептицькому, що в радянській Україні почався страшний голод. З ініціативи Шептицького у Львові створили Український громадський комітет порятунку України, який збирав збіжжя для постраждалих від голоду, а також поширював інформацію про голод за кордоном.
24 липня 1933 року українське греко-католицьке духовенство оприлюднило відозву «Україна в передсмертних судорогах», яку адресувало до всіх християн світу з проханням розповідати про Голодомор. 29 жовтня 1933 року по всіх греко-католицьких церквах Галичини відбулися жалобні богослужіння за загиблими.
Як берегли пам’ять про загиблих ті, хто вижив
Фото: фейсбук Історик Володимир Тиліщак, заступник директора Інституту національної пам’яті
Заступник директора Інституту національної пам’яті, історик і публіцист Володимир Тиліщак каже – жертв Голодомору вшановували і в окупованій радянській Україні.
«Я виявив документи про те, що на Вінниччині в грудні 1933 року в більш як десятку сіл одного району організовували поминальні вечері за загиблими від голоду. У своїх хатах селяни збирали людей, які втратили рідних. Організовували вечері для вдів, дівчат і для дітей, на деяких заходах були до сотні людей», – розповідає Володимир Тиліщак.
Виконувачка обов’язків гендиректора Музею Голодомору Леся Гасиджак зазначає – в Україні, яка до 1991 року перебувала під радянською окупацією, комеморативні заходи були, але на побутовому рівні.
Фото: Михайло Марків Леся Гасиджак, в.о. гендиректора Музею Голодомору
«Я зустрічала розповіді, коли в сім’ї чітко не говорили – «у нас баба померла від голоду в 33-му році, дід Василь і троє дітей», але коли йшли на цвинтар і там були масові поховання померлих у Голодомор, то про них усі знали і клали туди задушне з розумінням і приказуванням, що то «для баби, діда Василя і трьох їхніх дітей». Коли в поминальний день приходили до родичів, які померли недавно, мама давала дитині якісь пиріжки, горіхи і казала: віднеси і поклади ще отам, до тієї могили. А коли дитина цікавилася, чому, то пояснювала – бо там лежать наші родичі. І лише потім, через роки, ці діти довідувалися, що там лежать загиблі від голоду. Тобто це був такий абстрактний, але обряд ушанування», – пояснює Леся Гасиджак.
Пам’ять про Голодомор у діаспорі
Леся Гасиджак також зазначає, що в повоєнні роки пам’ять про Великий голод берегли та поширювали в основному діаспоряни.
«Це ті люди, які виїхали на Захід або під час або після Другої світової війни. Публічні заходи відбувалися за кордоном через 20, 30, 40 років після геноциду. Це були пікети радянських амбасад, урочисті академії, пам’ятні вечори. До одного такого мітингу, який відбувся 21 вересня 1953 року, правник, автор терміна «геноцид» і Конвенції ООН про геноцид Рафал Лемкін підготував промову «Радянський геноцид в Україні», де визначив злочини сталінського комуністичного режиму проти українців як геноцид», – каже Леся Гасиджак.
Фото: надане Лесею Гасиджак Пам’ятна стрічка з комемораційного благодійного заходу з ушанування жертв Голодомору, який відбувся у США 1983 р.
У Канаді, де проживав понад мільйон українських діаспорян, пам’ять жертв Голодомору вшановували регулярно, починаючи з 1950-х років. У 1983-му в Едмонтоні, столиці провінції Альберта, установили перший у світі пам’ятник жертвам Голодомору «Розірване кільце життя». А в місті Вінсор відкрили пам’ятний знак «У пам’ять про понад 7 мільйонів жертв голоду-геноциду 1932–1933 років у радянській Україні».
В Україні масово вшановувати пам’ять загиблих почали з вересня 1990 року
Радянський чиновник високого рангу вперше використав слово «голод» у своїй промові 1987 року, розповідає докторка історичних наук Наталія Романець. Це був тодішній секретар ЦК КП(б)У Володимир Щербицький. Він виступав з нагоди 70-ї річниці Жовтневої революції та встановлення радянської влади в Україні.
Фото: надане Наталією Романець Докторка історичних наук Наталія Романець
«Зі самого початку терміна «голод» в офіційних радянських, партійних документах намагалися уникати. Казали про «продовольчі труднощі» — це формулювання зустрічається навіть у засекречених документах. 13 грудня 1985 року у США створили Комісію з питань голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Радянське керівництво, яке все своє існування боролося з «буржуазними фальсифікаціями історії», мусило щось протиставити. 1986 року при ЦК КПУ створили власну спеціальну комісію. Радянських учених пустили в партійні архіви, вони там попрацювали, вийшли, і оскільки це була перебудова й гласність, то замість того, щоб спростувати висновки американських опонентів, підтвердили їх. І тому Щербицький 1987 року вперше заявив не про «продовольчі труднощі», а саме про голод», – пояснює Наталія Романець.
Проте радянська влада визнала лише факт голоду, але не Голодомор – геноцид українського народу. Російська влада – правонаступниця радянської – не лише не змогла, а й не збирається робити це, постійно просуваючи наратив, що ніякого Голодомору не існувало, а масові вбивства українців – це фейк і фікція.
Фото: Олекса Ващенко Відкриття пам’ятного знака жертвам Голодомору на Михайлівській площі в Києві, 1993 рік.
З початком розпаду Радянського Союзу українці почали дізнаватися страшну правду про Голодомор. Масово вшановували пам’ять загиблих уже з вересня 1990 року. Це були скорботні заходи, панахиди й мітинги, у містах і селах споруджували пам’ятні знаки.
Щоправда, усі опитані Меморіалом дослідники відзначають – спершу роль держави в ушануванні пам’яті жертв Голодомору в Україні була мінімальною: через засилля комуністичних кадрів і недавнє радянське минуле.
Лише в 1998 році Леонід Кучма видав указ про встановлення щорічного національного Дня пам’яті жертв голодоморів. Саму ж його назву кілька разів змінювали. У 2000 році пам’ятну дату називали «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій», у 2004-му – «День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій», у 2007 році остаточно перейменували на «День пам’яті жертв голодоморів».
Дискусія про кількість жертв Голодомору
Із 2016 року серед українських істориків, демографів і науковців триває дискусія про те, скільки українців загинуло від Великого голоду. За оцінками вчених з Інституту демографії та соціальних досліджень імені Михайла Птухи НАН України, жертвами Голодомору 1932–1933 років стали 4,5 мільйона українців – 3,9 мільйона прямих демографічних втрат, ще 600 тисяч пов’язані з дефіцитом народжуваності. Цього числа чи близько до нього притримується більшість українських і світових науковців.
Фото: Александр Вінербергер Померлі від голоду на вулицях Харкова.
Але існують й альтернативні дані – 7, 9 і навіть 10 з половиною мільйонів загиблих. Їхні прихильники стверджують, що демографи враховували тільки так звану надсмертність – лише кількість смертей від голоду. При цьому нібито ігнорували тих, хто тоді помер від природних чинників. Серед іншого також стверджують, що демографи користувалися заниженими даними з радянської статистики того часу, не зважали на дитячу смертність й інші фактори.
Фото: фейсбук Геннадія Єфіменка Історик і дослідник Голодомору Геннадій Єфіменко
Історик Геннадій Єфіменко, який понад 25 років досліджує Голодомор, переконаний: альтернативні дані про число жертв небезпечні – передусім через безумовну, навіть показову фальсифікацію деяких аргументів, а також через використання неверифікованих даних і ненаукових методів підрахунку. Зокрема, він зазначає:
«Ці цифри вивели хибним шляхом. Щоб довести перебільшену кількість втрат, вони мали показати велику початкову цифру населення УСРР. Відповідно за стартовий показник брали чисельність населення УСРР станом на 1 січня 1932 року, яка була зазначена в низці виданих на початку 1933 року довідників. І там ця чисельність на 868 тисяч осіб більша навіть за ту, яку озвучував Сталін у своїх пропагандистських промовах. А Сталін якраз хотів довести, що колективізація та розкуркулення 1930–1931 рр., як потім і Голодомор, не мали негативного впливу на чисельність населення України».
Леся Гасиджак погоджується з Геннадієм Єфіменком і додає – твердження про 10,5 мільйона жертв Великого голоду не має наукового підґрунтя.
Фото: Михайло Марків Експозиція в Музеї Голодомору
«Немає нічого злочинного, коли людина виводить свою формулу чи методику і доводить її, проходить апробацію в професійному середовищі з фахівцями, які спеціалізуються на тій чи іншій вузькій тематиці, на конференціях і симпозіумах, круглих столах чи дискусіях, але не у фейсбуці. У робочій групі, яку створили під керівництвом Олесі Стасюк і Миколи Герасименка, для підрахунку нібито поділили Україну на вісім кластерів, мали порахувати дані для кожного і так вийти на якусь загальну цифру втрат. Принаймні так мені пояснював цей підхід учасник групи Роман Теслюк. Але проблема в тому, що з 8 кластерів вони змогли опрацювати лише один. Потім, щоправда, змінили думку щодо цього. Але тоді цю цифру вони взяли й поширили на всю територію України (УСРР). Це дуже і дуже непрофесійно», – каже Леся Гасиджак.
Колег підтримує і Володимир Тиліщак.
«Використовуючи число 10,5 мільйона, ми ставимо під сумнів інші дослідження і висновки щодо злочину Голодомору. Будь-який опонент, який хоче заперечити злочин Голодомору, скаже: самі ж українці неправильно говорять про кількість жертв, значить, інші аргументи стосовно того, що Голодомор є геноцидом, також неправдиві. Ми закликаємо обережно й коректно використовувати дані про кількість жертв Голодомору», – пояснює історик.
Перезавантаження пам’яті про Голодомор під час війни
Незважаючи на різночитання кількості жертв Великого голоду, українське суспільство майже одностайне – Голодомор був актом геноциду. У цьому певні 93% українців, згідно з даними соцопитувань, які група «Рейтинг» провела в листопаді 2022 року. Оксана Довгополова, докторка філософських наук і кураторка платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, зазначає, що колективна пам’ять про Голодомор є не лише об’єднавчим фактором у суспільстві, а й досвідом, пропрацювавши який ми станемо сильнішими.
Фото: фейсбук Оксани Довгополової Докторка філософських наук Оксана Довгополова
«Голодомор – трансгенераційна травма. Довгий час вона була не проговорена. Молодь зараз фіксує звички і страхи, спричинені саме цією замовчаною травмою. Люди, коли рефлексують ці речі, розуміють: це результат того, що вони жили поряд з травмованими родичами, які були змушені мовчати. Зараз, під час повномасштабної війни – і для мене це неочікувано, – багато хто перезавантажує родинну пам’ять про Голодомор. Cаме через війну, через те, що нас знову намагаються знищити, люди отримали поштовх пропрацювати цю трагедію та перезавантажити цю колективну пам’ять», – каже Оксана Довгополова.
Пам’ять про Голодомор в Україні нині зберігають і досліджують Інститут національної пам’яті і Музей Голодомору в Києві, який заснували 2009 року. Його місія – застерегти суспільство про злочин геноциду, накопичуючи й поширюючи знання про Голодомор. Також музей навчає протистояти ненависті й порушенню прав людини.
Фото: Михайло Марків Зала пам’яті Музею Голодомору.
Поки що тут працює лише Зала пам’яті. Її площа – 450 метрів квадратних, що використовують не лише як експозицію, а й як робочий простір. Музею катастрофічно бракує простору для основної експозиції, акцентує Леся Гасиджак, виставкового залу для змінних тематичних виставок, так званої другої черги, фінансування добудови якої цьогоріч заморозили через війну. Завдання ж першої черги, Зали пам’яті — бути емоційним вступом до великої розповіді.
«У цьому невеликому просторі ми не маємо можливості розказувати про Голодомор так, як хотіли б, – починаючи від передумов, причин, детального механізму вчинення злочину, наслідків і як ми це все долали, а також чому і як ми вижили. Місце для цього всього передбачили в концепції другої черги музею. Але навіть ту площу, що в нас є, ми всі ці роки використовуємо максимально ефективно, – зазначає Леся Гасиджак. – Музей активно працює не лише на українську, а й міжнародну аудиторію, до вторгнення іноземці становили п’яту частину відвідувачів. У нас були та є англомовні екскурсії, тексти й література, і це робить доступ до музею ширшим. Ми сучасні й нові. Надаємо музейно-методичну допомогу МЗС і дипломатичним представництвам України за кордоном у вигляді інформаційних виставок, лекцій, участі в заходах. Виконуємо наукову роботу, видаємо різноманітну літературу, збірники документів, колективні монографії, проводимо екскурсії. У нас завжди було дуже багато відвідувачів, і, незважаючи на повномасштабну війну, до жовтня мали по 8–10 екскурсій щодня, а зараз їх буде ще більше, бо активізувалися школи».
Фото: Михайло Марків Зала пам’яті Музею Голодомору
Директорка музею переконана – про Голодомор обов’язково потрібно говорити з дітьми. Для них музейники розробили спеціальну програму.
«До нас постійно приходили вчителі, батьки й питали: а чи є щось для шестирічок? І минулого року ми запустили серію навчальних уроків, у яких обережно підводимо дітей до розуміння того, чим був Голодомор. Дитячою мовою говоримо про те, як Україна постійно бореться і відстоює своє право бути незалежною, бо сусіди постійно хочуть позбавити нас цього. Потім делікатно переходимо до того, чому важливо знати історію своєї країни й чому важливо знати історію своєї сім’ї та родини, а далі це все звужується до конкретної історії Голодомору. Без фокусування на всіх механізмах вчинення геноциду ми розказуємо, що голод не прийшов з неба, що його спричинили чужинці, які окупували Україну й забрали в людей усе, що ті мали, заборонили виїжджати й рятуватися — і тоді люди від голоду помирали», – розповідає Леся Гасиджак.
Як говорити з дітьми про Голодомор
Фото: Михайло Марків Експозиція в Музеї Голодомору
Оксана Довгополова додає: мусимо чітко визначитися з тим, як подаємо й усвідомлюємо пам’ять про Голодомор. На її погляд, у нинішній мові меморіалізації є проблеми.
«Вона закріплює ідею безпорадності України перед обличчям більш потужного ворога. Дівчинка з колосками, яка уособлює пам’ять жертв, уособлює Україну. Безпорадна маленька дівчинка, яка не може за себе постояти – це дуже звичний для нас образ. Ми були безпорадні в 1930-ті під час Голодомору, але, мабуть, варто додавати і ще щось, – зазначає Оксана Довгополова. – Меморіалізація Голодомору йде через образ безпорадності, а зараз, під час війни, коли ми долаємо його, можуть з’явитися нові меморіали, які будуть проговорювати цю пам’ять інакше. Ми кожного дня ставимо нові питання минулому і, залежно від того, які це питання, бачимо нове, тому пам’ять може трансформуватися й змінюватися. Ми можемо пам’ять Голодомору бачити інакше. Можемо фокусуватися і на випадках спротиву, спасіння. Це не означає, що не будемо оплакувати жертв, тих, хто не зміг спастися. Але це те, що може додати сил. Тому що ми народ, який вижив. Нас убивали, але нас не вбили. І не вб’ють».
Володимир Мисан-Мілясевич
