Покинути рідне місто і вирушити в невідоме, залишивши все позаду через повномасштабне вторгнення. Однією з тих, хто був змушений стати переселенцем та почати нове життя, стала жителька прифронтового Оріхова Наталя Дибко.
Після вимушеного переїзду до Запоріжжя, втрати житла та улюбленої роботи у дитячому садочку вона, психолог за освітою, змогла адаптуватися на новому місці і повернутися у професію. Ба більше – отримати грантове фінансування і відкрити нові навички завдяки додатковому навчанню.
Тепер Наталя фахово працює з дітьми та дорослими, допомагаючи їм впоратися зі стресом, який виникає через війну.
Про перші дні російського вторгнення, вимушений виїзд з Оріхова, участь у навчальній програмі та нове професійне життя Наталя Дибко розповіла «Першому Запорізькому».
Крок у невідоме: повномасштабне вторгнення змусило залишити рідний дім
Жителька Оріхова Наталя Дибко – вихователька дітей дошкільного віку та психологиня. Має 10 років педагогічного стажу, чотири з яких працювала вихователем та більше п’яти була заступницею директора в місцевому дитячому садочку «Калинка».
Через повномасштабну війну Наталя Дибко була змушена переїхати з рідного Оріхова до Запоріжжя
У виборі професії її підтримали батьки. Ще у 10 класі Наталя вирішила стати психологинею та обрала для навчання Бердянський педагогічний університет. Для неї було важливим, щоб її майбутня професія поєднувала психологію та освіту, а віковою категорією, з якою планувала працювати, були маленькі діти.
«Цікаво вчити діток робити перші кроки в цьому житті. Ніхто не звертає увагу і не говорить, як насправді складно навчити маленьку дитину, наприклад, зав’язувати шнурки чи тримати ложку. А це саме те, чим кожного дня займаються вихователі в дитячому садочку», – розповідає вона.
Разом з колегами з оріхівського дитячого садочку «Калинка» – під час заходів
Як і більшість людей, Наталя Дибко не вірила у початок повномасштабної війни. Але російське вторгнення повністю змінило її життя, а рідне містечко Оріхів, що тепер знаходиться біля лінії бойового зіткнення, перетворило на постійну мішень для російських гармат та авіації.
«У перші дні ми з колегами ще ходили на роботу до садочку, потім почали волонтерити та допомагати нашим військовим. Приносили матраци, ковдри та продукти харчування. Ми не думали, що наше місто буде цікаве росіянам, оскільки тут немає важливих стратегічних об’єктів та заводів. Але через деякий час Оріхів став форпостом, який зупинив наступ загарбників. Та через це місто дуже постраждало», – згадує Наталя.
До 24 лютого 2022 року в громаді мешкало понад 19 тисяч населення. Втім через регулярні обстріли ворожої армії 90% жителів виїхали до більш безпечних місць. Ті, які лишилися, з різних причин не покидають рідне місто, не дивлячись на щоденну небезпеку та відсутність будь-яких комфортних умов для проживання. На сьогодні Оріхів зруйнований на 95%.
Про руйнування населених пунктів, умови життя людей, які не хочуть виїжджати, та підготовку до зими в інтерв’ю за посиланням розповів начальник Оріхівської міської військової адміністрації Микола Вініченко
Саме через загрозу постійних обстрілів у квітні 2022 року Наталя була змушена переїхати до Запоріжжя.
«На той момент зателефонували двоє моїх друзів, які вже були на фронті. Між собою вони знайомі не були, проте говорили однакові речі: мені вже час виїжджати з Оріхова, тут залишатися небезпечно, – згадує жінка. – Того ж дня я зателефонувала своїм кумам, які вже на той час евакуювалися з міста. Вони приїхали за мною та забрали до Запоріжжя».
На жаль, один із друзів, який закликав її виїжджати з-під обстрілів, в червні 2022 року загинув на Харківському напрямку. Наталя ділиться: «Саша був веселою людиною. Ми до війни часто ходили з ним в походи. Він дуже любив грати там на гітарі».
До повномасштабної війни активний відпочинок був постійною частиною життя Наталі. У мирний час вона обожнювала походи в гори. На фото ліворуч – Наталя на вершині Говерли
За словами Наталі, виїзд був безпечний, проте стресовий, оскільки поспіхом довелося зібрати необхідні речі та документи і того ж дня переїхати до обласного центру.
У Запоріжжі довелося починати будувати нове життя
Адаптуватися на новому місті жінці не давали думки про батьків, які залишилися в рідному Оріхові, та сестру в окупованому Бердянську.
«Багато сил я витратила на те, щоб вмовити своїх рідних поїхати з міста. В Оріхові нам все більше часу доводилося проводити в підвалі, а у Запоріжжі було зовсім інше життя. Працювали всі магазини, майже ніхто не дотримувався світломаскування. Мені було страшно за рідних. На щастя, через тиждень все ж приїхали батьки, а за декілька місяців – і сестра зі своїм чоловіком», – розповідає Наталя.
Наталя разом з батьками та сестрою у Запоріжжі
Багатоквартирний будинок в Оріхові, в якому вона жила з родиною, деякий залишався неушкодженим, але все ж зазнав російських ударів: «Ми жили на другому поверсі. Коли немає ні стін, ні вікон, страшно навіть уявляти, в якому стані тепер наші речі після дощів та снігів».
Перший тиждень Наталя жила у подруги, потім – у родичів. Згодом вдалося знайти окреме житло.
«Було важко, бо в рідному місті залишилася квартира. Там в тебе є своя кімната, куди ніхто не може зайти. В ній знаходяться речі, до яких ти звик, які тобі любі та дорогі. А тут немає ані особистої шафи, ані ліжка, ані чашки. Це все не твоє, – каже Наталя і відверто додає, що довгий час вона не відчувала нове місце проживання домівкою. – Лише через два роки я нарешті почала називати орендовану квартиру своїм домом».
Після переїзду Наталя деякий час займалася волонтерством в благодійному фонді «Паляниця», а потім почала шукати підробіток. Втративши улюблену роботу з дітьми, перший рік у Запоріжжі Наталя працювала не за фахом – в автошколі.
Через деякий час їй вдалося повернутися у професію і влаштуватися на роботу в центр «Опліч ХАБ», в якому всі постраждалі від війни запоріжці можуть отримати безкоштовну психологічну підтримку. У цьому центрі вона працює і досі – соціальною педагогинею.
У ком’юніті-центрі «Опліч ХАБ» Наталя проводить для дітей цікаві і творчі майстер-класи, які розвивають творчість та згуртовують родини
У серпні 2023 року Наталя Дибко також додатково влаштувалася в благодійному фонді «Імпульс», де зі своєю колегою протягом декількамісячного проєкту працювала з дітьми та мамами.
«Ми проводили майстер-класи арттерапевтичного напрямку, а також виготовляли різні вироби патріотичної тематики, які потім передавали Збройним силам України», – зазначає Наталя.
Завдяки благодійному фонду вона познайомилася з координаторкою проєкту «Центри розвитку та підтримки жінок Запорізької області» Наталею Селюковою, яка запропонувала їй також долучитися до навчальної програми.
Про грантову програму громадської організації «УкрПростір», яку реалізували за підтримки ООН Жінки в Україні, «Перший Запорізький» вже детально розповідав у матеріалі за посиланням.
Після відновлення роботи з дітьми жінка зрозуміла, що виклики сьогодення потребують нових знань та навичок, а тому радо погодилася на участь у додатковому навчанні.
Навчальна програма та підтримка однодумців допомогла відкрити нові грані улюбленої професії
Навчальна програма передбачала тренінги щодо роботи у статусі фізичної особи-підприємця та ведення документації, психологічну підтримку, а також можливість взяти участь у конкурсі грантів на підвищення своєї кваліфікації та покращення економічної спроможності.
«На початку я думала, що хтось заслуговує на цю можливість більше. В мене виникали сумніви щодо грантової допомоги. Можливо, я зможу зробити все сама, а фінансування комусь потрібніше», – ділиться жінка.
Зібравшись з думками Наталя приступила до навчання: «Якщо всесвіт дає такі можливості, то їх потрібно приймати та реалізувати».
Паралельно вона продовжувала працювала в благодійному фонді та проходила навчання. Нові знання одразу застосовувала на практиці. Дещо модифікувала, вдосконалювала та підлаштовувала під себе та дітей.
«Я поглиблювала знання та кожного разу відчувала все більше впевненості в собі. Коли ти поповнюєш багаж навичок, то можеш стати більш широкопрофільним спеціалістом та працювати в декількох напрямках», – розповідає Наталя.
Під час участі в програмі для жінок вона познайомилася з людьми, які надихнули її на подальшу роботу.
«Жінки, яких я зустрічала під час навчання, захоплювали та приємно дивували мене, адже ми всі такі різні. Хтось професійно займається фотографією або виготовленням пряників, дехто цікавиться гончарством, а дехто – екологію, – ділиться Наталя. – Цікаво слухати історії людей, які також починали спочатку або опановували нові професії».
Наталя Дибко разом з учасницями курсу – Ольгою Фьокліною (ліворуч) та Євгенією Лось (праворуч)
Вона додає, що більшість учасниць навчальної програми була вимушеними переселенками, яким, як і їй самій, довелося на новому місці починати життя наново.
«Це неймовірно круто, коли людина віднаходить в собі сили до внутрішнього самовідновлення. Живе у новому місті, знайомиться з новими людьми, починає свою справу з нуля, розпочинає щось нове, чим не займалася до повномасштабної війни, – підкреслює Наталя. – Це викликає неймовірну повагу і захоплення».
Особливу подяку учасниця проєкту висловлює Наталі Селюковій, яка запросила її до участі та відіграла важливу роль у навчанні. За словами жінки, саме підтримка координаторки проєкту допомогла їй успішно пройти весь шлях та впоратися з труднощами, що виникали.
«Вона дуже щира, талановита, мудра та сильна людина. Я не знаю, що в неї відбувається всередині та де вона знаходить сили в цей складний час підтримувати інших людей. У кожного з нас своя історія: хтось виїхав з окупації, хтось із сірої зони, хтось місцевий. Серед нас є вчителі, фотографи, майстри манікюру – і вона знаходить підхід до кожної», – зазначає Наталя.
По завершенню тренінгової програми вона отримала грантове фінансування і змогла пройти додаткове професійне навчання – програму підвищення кваліфікації за напрямком «Арттерапія в роботі з дітьми».
Це допомогло Наталі не лише покращити роботу в «Опліч ХАБ», де вона проводить майстер-класи творчого спрямування для дітей віком від чотирьох до 11 років, а знайти додаткову роботу. З жовтня завдяки своєму диплому та новому сертифікату з арттерапії Наталя почала працювати на посаді психолога-арттерапевта в громадській організації «Дівчата».
Під час арттерапевничного заходу за участі жінок. Як психологиня ГО «Дівчата» Наталя Дибко займається стабілізацією психоемоційного стану жителів нашого регіону
«У складі мобільної бригади, зокрема, я вирушаю на виїзди, щоб надавати наші послуги у Запорізькому регіоні. Ми співпрацюємо з різними категоріями населення. Головна мета нашої роботи – стабілізація психоемоційного стану», – розповідає жінка.
Робота з дітьми допомогла забути про власні труднощі та стала своєрідною терапією
Завдяки участі в проєкті Наталя Дибко використовує отримані навички та знання у своїй роботі з дітьми, в тому числі – із сімей внутрішньо переміщених осіб, допомагаючи їм справлятися зі стресом через війну, а також покращувати їхній психологічний стан. Вона зазначає, що в «Опліч ХАБі» діти знаходять нових друзів, розвивають творчі здібності, навички та креативність.
Для Наталі Дибко робота з дітьми стала своєрідною терапією, яка допомагає знайти внутрішній спокій та силу
«Мабуть, тому що діти більш адаптивні, ніж дорослі. Дорослі часто тримаються за минуле: за улюблену чашку, яка залишилася вдома, або за роботу, яку втратили», – діти ж, за словами Наталі, живуть майбутнім. Вони частіше мріють – на відміну від дорослих.
«Працюючи з дітьми, забуваєш про власні труднощі. Їхня щирість, справжність і здатність жити тут і зараз надихають. Дорослі так не вміють», – ділиться психологиня.
У майбутньому Наталя Дибко хотіла би попрацювати з підлітками. На її думку, вони потребують не меншої уваги та особливої підтримки в цей важливий період життя. Адже підлітки часто стикаються з різними викликами, такими як проблеми в спілкуванні з однолітками та батьками.
«Підлітки – це вже не діти, але ще й не дорослі. Вони потребують допомоги, але часто цього не визнають. А тому необхідно стати для них другом та наставником. Мені особливо цікава ця категорія. Тому якби в мене була можливість, я б розширила свою діяльність і на роботу з підлітками», – зазначає вона.
У мріях Наталі відкрити студію для підлітків. Вона хотіла би створити простір, де діти віком від 12 до 17 років могли б займатися різними видами мистецтв, театральною майстерністю, фотографією, журналістикою та іншими творчими напрямками.
Одним із хобі Наталі є поезія. У 2020 році вона видала власну збірку – «Глибше, ніж на поверхні»: понад 130 віршів, написаних у період з 15 по 30 років. У жовтні 2024-го вийшла у світ друга її збірка «Книга (не) про війну», написана вже після початку повномасштабного вторгнення
Людям, які лише починають свій шлях або змушені були виїхали з окупованих чи прифронтових територій, Наталя радить не боятися змін і шукати сили починати все з початку. Вона також рекомендує звертатися за допомогою, якщо це необхідно.
«Страшніше жити під обстрілами, ніж починати все з початку. Якби мені колись сказали, що я буду надавати психологічну допомогу іншим, я б не повірила. Адже сама плакала через день на початку. Але коли ти спілкуєшся з людьми зі стабільним емоційним станом, це наповнює і тебе. Ти дивишся на них і думаєш: якщо вони можуть посміхатися, то і я зможу», – підсумовує Наталя Дибко.
За роботою Наталі Дибко можна слідкувати на сторінці Facebook та Instagram.
Текст – Юлія Роншина, Андрій Вавілов, фото з архіву Наталі Дибко
