Адаптуватися до нового життя та знайти себе заново – такий виклик постав перед переселенкою з Гуляйполя Оленою Лукаш після початку повномасштабного російського вторгнення. Рятуючи дітей від щоденних обстрілів, бухгалтерка відділу освіти Гуляйпільської громади разом із чоловіком була змушена покинути рідний дім і евакуюватися до Запоріжжя.
У прифронтовому місті, серед постійних сирен і відключень світла, Олена вирішила спробувати себе у ролі підприємниці та перетворити своє захоплення – випічку солодощів – на бізнес. На початку 2024 року вона створила острівець затишку у Хортицькому районі – кав’ярню KAVA day. Заклад став місцем, де можна не лише насолодитися кавою та смаколиками, а й знайти підтримку і спокій у вирі війни.
Про відкриття власної справи, труднощі, з якими стикаються малі підприємці, та про те, як війна змінила її життя, Олена Лукаш розповіла «Першому Запорізькому».
«Там ми були вдома»: про мирне життя до повномасштабної війни
Олена Лукаш народилася у селі неподалік від Гуляйполя Запорізької області і все своє життя провела в цьому містечку. Після здобуття освіти в Таврійському державному агротехнологічному університеті імені Дмитра Моторного вона працювала бухгалтеркою у Гуляйпільській районній державній лікарні ветеринарної медицини, а з 2018 року – у відділі освіти Гуляйпільської територіальної громади.
У вільний час Олена полюбляла готувати смаколики та радувати ними свою родину – чоловіка Дмитра, який до повномасштабного вторгнення працював в аграрному бізнесі, та двох синів – Сергія і Сашка. Поступово її захоплення випічкою переросло у справжню пристрасть. Олена дедалі рідше купувала солодощі, віддаючи перевагу власноруч приготованим ласощам. Щоб удосконалити свою майстерність, вивчала рецепти в інтернеті, купувала технологічні карти й опановувала різні методики приготування. Жінка розповідає, що вона отримує велике задоволення від процесу приготування солодощів, а особливо – від реакцій людей, які їх куштують. «Мені подобається, коли людям подобається», – щиро ділиться вона.
Олена з чоловіком Дмитром та синами – молодшим Сашком і старшим Сергієм
Життя в мирному Гуляйполі текло спокійно, у звичній повсякденній рутині. Згадуючи ті часи, Олена каже: «Там ми були вдома. Що таке дім? Це місце, де ти кожного знаєш, де завжди знайдеться той, до кого можна звернутися за допомогою. Вдома все знайоме, і навіть запах у повітрі інший. Там нам було добре і затишно. Як ще описати свою маленьку батьківщину? Тільки найтеплішими словами». Олена додає, що гуляйпільці завжди вирізнялися дружністю та взаємопідтримкою.
Коли взимку 2022 року в Україні почали активно обговорювати ймовірність повномасштабної війни, Олена не вірила в реальність такого сценарію. Як і багато українців, вона й уявити не могла, що збройна агресія такого масштабу можлива в центрі Європи у XXI столітті.
Останній мирний день Олена провела щасливо у колі найближчих людей. «Після роботи, яка, як завжди, закінчилася о п’ятій вечора, ми поїхали на вечерю до батьків чоловіка. Тоді так весело посиділи та поговорили. Наші діти були поруч. І все здавалося таким легким і безтурботним», – розповідає вона.
Олена з особливою теплотою згадує цей момент, адже тоді вони ще не знали, як сильно зміниться їхнє життя. Ті години, проведені за одним столом, стали останнім спогадом про велику родину. У травні 2022 року батько її чоловіка, який залишався в Гуляйполі, загинув: російський снаряд влучив у подвір’я, коли свекор порався по господарству. Тому для Олени ці спогади водночас світлі й болючі. Вони повертають її до «життя до» – спокійного, радісного й цілісного, яке тепер існує лише в пам’яті.
Евакуювалися до Запоріжжя, щоб врятувати дітей
24 лютого 2022 року Олена з чоловіком планувала вирушити до Запоріжжя, щоб придбати автомобіль. Однак того ранку вони прокинулися не від будильника, а від тривожних повідомлень у месенджері. Перші масовані ракетні удари по українських містах, перші звуки сирен – усе це застало їх зненацька. Жителька Гуляйполя згадує, що тоді вони переживали шок і не могли повністю усвідомити те, що відбувається.
«Ми намагалися не показувати дітям свою паніку. Але в той момент, мабуть, і паніки не було – швидше, ступор. Той день залишився в пам’яті розмитим», – ділиться вона своїми змішаними відчуттями від подій 24 лютого.
Олена розповідає: «На початку вторгнення ми думали, що наше маленьке містечко нікому не потрібне, і що до нас ніхто не прийде. Ми навіть кликали родичів із великих міст приїжджати до нас. Бо кому треба маленьке Гуляйполе?». Проте вже на початку березня 2022 року окупаційні війська РФ почали захоплювати Запорізьку область. Коли вибухи дісталися Гуляйполя, родина Лукашів змушена була ховатися у підвалах. У найінтенсивніші дні, коли обстріли не вщухали, вони навіть спали у сховищі, адже це було єдиним безпечним місцем.
Незабаром, попри відсутність електроенергії, води та постійні обстріли, мешканці міста згуртувалися, щоб допомогти українським захисникам протистояти російській навалі.
«Всі гуляйпільці об’єдналися й почали готувати їжу. Хтось привозив борщі, я переважно ліпила вареники. Відрами усе це доправляли до хабу, звідки воно їхало до військових. Одяг, фрукти, овочі – ми передали на фронт дуже багато всього», – згадує Олена.
10 березня вона разом із дітьми евакуювалася з Гуляйполя до Запоріжжя. Розповідає, що рішення ухвалила майже миттєво, коли міський голова оголосив про часткову евакуацію населення: «Я розуміла, що поруч зі мною діти, тому мусила діяти швидко». Чоловік Олени Дмитро залишався вдома ще деякий час, щоб доглядати за господарством. Але через посилення обстрілів і загострення гуманітарної кризи він також був змушений покинути місто.
Ситуація у «злому місті», як його охрестили окупанти через неможливість захопити, залишається складною. До 24 лютого 2022 року у громаді проживало близько 20 тисяч людей, наразі більшість з них виїхала в інші міста з міркувань безпеки. Російські війська щодня обстрілюють Гуляйполе з артилерії, реактивних систем залпового вогню та авіації. Начальник Гуляйпільської міської військової адміністрації, голова Гуляйпільської ОТГ Сергій Ярмак розповідав «Першому Запорізькому», що у місті пошкоджені всі школи, дитячі садочки та багатоквартирні будинки.
Нині багатоповерховий будинок, в якому жили Лукаші у Гуляйполі, пошкоджений внаслідок бойових дій, а оселя бабусі чоловіка Олени повністю зруйнована
Перший час родина Лукашів жила у родичів, які прихистили їх. Олена зізнається, що почати нове життя в Запоріжжі було нелегко. За її словами, більше місто хоч і пропонувало ширші можливості, однак не могло замінити рідний дім. Найважче до змін звикав молодший син Сашко. «Ми намагалися заспокоїти дітей, нагадуючи, що ми всі разом і не покинемо одне одного», – розповідає Олена.
Рішення відкрити мінікав’ярню виникло спонтанно
До 2024 року Олена продовжувала працювати у відділі освіти Гуляйпільської територіальної громади. Після початку російського вторгнення вона навіть отримала підвищення – посаду головної бухгалтерки. Проте з часом через постійну напруженість на роботі вона почала відчувати, що «вигорає» й втрачає інтерес до своєї діяльності. «Мені хотілося чогось свого, щось змінити», – розповідає Олена про прагнення реалізувати себе.
Одного разу вона допомагала чоловікові шукати приміщення для його бізнесу. Разом вони оглядали різні варіанти, коли Олена побачила малу архітектурну форму (МАФ) і раптом зрозуміла, що хоче відкрити власну кав’ярню. Переселенка каже: її рішення було інтуїтивним і несподіваним навіть для неї самої. Вона уявила цей простір як затишне гніздечко, де люди зможуть не лише насолоджуватися кавою, а й невимушено спілкуватися. Як розповідає жінка, для неї цей проєкт не стільки про бізнес і заробіток, скільки про взаємодію з людьми.
Хоча раніше Олена не мала досвіду у підприємництві та знала про каву лише основи, її мотивація підкорила чоловіка, який повністю підтримав цю ідею. Так жінка загорілася справою, і це стало початком нового етапу в її житті. Вже незабаром вона звільнилася з роботи, зареєструвалася як фізична особа-підприємець і 9 березня 2024 року відкрила двері своєї мінікав’ярні KAVA day для відвідувачів у Хортицькому районі Запоріжжя.
Кав’ярню KAVA day можна знайти у 16-му мікрорайоні Хортицького району Запоріжжя
Почати власну справу у прифронтовому місті під час війни для неї було справжнім викликом. «Було страшно, і побоювання досі залишаються. Не все йде так гладко і добре, особливо під час обстрілів та планових відключень світла. Але що робити? Треба ризикувати, щоб зрозуміти, чи це твоє. Якщо не твоє – шукати щось інше. Але мені це подобається», – каже Олена.
За її словами, найскладніше на початку роботи кав’ярні було привернути увагу відвідувачів, які надавали перевагу мережевим закладам. Відомі бренди викликали більше довіри, адже люди знали, чого від них очікувати, тоді як маленький новий заклад для багатьох залишався непоміченим. Ситуацію ускладнювало й те, що Олена та її сім’я не були місцевими у Запоріжжі, тож їх ніхто не знав. «Дуже важко було зробити так, щоб людина зайшла до нас. Багато хто проходив повз і навіть не звертав уваги», – розповідає гуляйпільчанка. Це викликало певне розчарування, але здаватися вона не збиралася.
Поступово власниці кав’ярні вдалося зацікавити гостей завдяки високій якості продукції та щирому спілкуванню
Олена розповідає, що прагнула створити у закладі атмосферу, де люди почувалися б комфортно і могли отримати психологічну розрядку. «До мене приходять, щоб поділитися секретом, який не можуть довірити близьким. Вони знають, що можуть мені розповісти, і я нікому цього не скажу. Інші звертаються за порадою. Дуже часто приходять просто, щоб поговорити», – ділиться власниця кав’ярні.
У своїй мінікав’ярні пропонує смаколики власного виробництва
Зараз Олена працює самостійно, без найманих працівників. За 10 місяців роботи кав’ярні їй вдалося вийти на самоокупність і почати отримувати невеликий дохід зі своєї справи. Найбільшою підтримкою та опорою для бізнесменки залишається її чоловік та сини.
У вільний від навчання час у закладі допомагає молодший син Сашко. Старший син Сергій наразі навчається за кордоном, тому родина не має змоги бачитися з ним так часто, як хотілося б
Олена розповідає, що більшість солодощів в її кав’ярні – власного виробництва.
«Найулюбленіший десерт наших відвідувачів – це чизкейк. Але в нас є й багато іншого: торт «Наполеон», зефір, макаронси, моті. Деякі з ласощів у цьому районі навіть ніколи не куштували. Буває, що до нас приходять і кажуть: “Ми цього ще не пробували, хочемо скуштувати”», – ділиться власниця кав’ярні.
Візитівкою закладу стали солодощі, більшість з яких – власного виробництва. Приготування смаколиків – це давня пристрасть Олени
Мінізаклад розрахований приблизно на шістьох відвідувачів. У теплу пору року працює також літній майданчик, де можна насолодитися кавою та смаколиками на свіжому повітрі.
Витримати всупереч обставинам: як знеструмлення та обстріли впливають на бізнес
Як розповідає Олена Лукаш, окрім високої конкуренції у кавовому бізнесі, на її роботу у прифронтовому місті впливають й інші труднощі. Однією з найбільших проблем є відключення електроенергії, які суттєво ускладнюють обслуговування відвідувачів.
«Працювати на генераторі для нас нерентабельно, – пояснює підприємниця. – Інших джерел енергії у нас немає, навіть для кавомашини. Це не лампочка, яку можна увімкнути від повербанка. Тому зараз переживаємо непростий період».
Через знеструмлення виникає ще одна проблема – збереження якості десертів, зазначає Олена: «Влітку ми знаходили вихід із ситуації, оскільки тоді замовляли багато холодних напоїв. Але я не могла запропонувати деякі десерти, бо для мене важливо було зберегти їхню якість. Я не хотіла просто привезти продукти, які могли б зіпсуватися, і ризикувати здоров’ям людей».
За 10 місяців роботи кав’ярня вийшла на самоокупність і вже почала давати невеликий дохід
Обстріли Запоріжжя з боку російських окупантів – ще один фактор, який ускладнює роботу. Підприємниця говорить: після ворожих атак люди менше виходять на вулицю через страх і стрес. Проте бувають і протилежні ситуації: гості приходять до закладу, шукаючи затишку, тепла та своєрідного «дофамінового відновлення» за чашкою кави чи ласощами.
Підтримка і відданість з боку гостей надихають Олену долати виклики і продовжувати попри всі складнощі
Олена додає, що на кількість відвідувачів впливають також сезонність і погодні умови. У холодну пору року, за її спостереженнями, клієнтів стає менше. Усі ці обставини змушували власницю кав’ярні неодноразово замислюватися про тимчасове призупинення роботи закладу. «Я не розглядаю варіант повністю закрити кав’ярню. Можливо, лише тимчасово призупинити роботу до весни. Зараз наближаються холоди, і люди стали менш активними. Це спальний район, взимку не всім хочеться виходити на вулицю, щоб випити кави – більше хочеться залишитися вдома. Тому я не можу зі стовідсотковою впевненістю сказати, що подібні думки не виникнуть знову. Але завдяки підтримці чоловіка нам вдається справлятися з цією ситуацією».
На запитання, що мотивує продовжувати справу попри всі труднощі, Олена впевнено відповідає: «Мої гості». Якось, коли вона припустила, що може зробили перерву після Нового року, відвідувачі зустріли її слова з гумором і протестами: «Вони сказали: «Ми вас прив’яжемо і змусимо готувати нам смачну каву та пекти чизкейки, як хочете!», – з усмішкою пригадує Олена. Така щирість і відданість з боку гостей надихають її долати виклики й залишатися вірною своїй справі.
Планує розширити власну справу та мріє повернутися до Гуляйполя
Олена Лукаш говорить, що мріє про повернення до рідного Гуляйполя після закінчення війни. «Хочеться своє житло, свою кухню. Щоб до мене приходили гості, щоб у нашому домі лунав сміх. Перш за все потрібно, звісно, все відбудувати. Але я вірю, що це обов’язково станеться», – ділиться вона своїми сподіваннями.
Як активістка, жінка входить до наглядової ради стратегічного розвитку Гуляйпільської міської територіальної громади і має велике бажання брати активну участь у розбудові свого міста після Перемоги.
А поки підприємниця продовжує розвивати свою справу у 16-му мікрорайоні Хортицького району Запоріжжя та планує навесні розширити бізнес, щоб приймати більше відвідувачів. «Хочеться найняти працівників, щоби мати можливість запропонувати більше в своєму закладі. А також розширити літній майданчик», – ділиться своїми планами Олена.
Олена вірить про повернення до рідного Гуляйполя, а поки розвиває власну справу у Запоріжжі
Після збільшення обсягів роботи підприємниця розглядає можливість подати заявку на грантову програму, як-от «Власна справа», яка може стати важливим імпульсом для подальшого розвитку її бізнесу.
Олена Лукаш звертається до переселенців, які, як і вона, були змушені залишити свої домівки: «Не опускайте руки. Звісно, не всі мають можливість відкрити власну справу, і зараз багато складнощів із роботою та іншими життєвими питаннями. Але не втрачайте віри. Рано чи пізно це все скінчиться, і ми повернемося до себе на батьківщину». Водночас підприємниця наголошує на важливості шукати себе на нових місцях та займатися тим, що приносить задоволення. Це не лише шлях до власного успіху, а й внесок у майбутнє нашої України.
Текст – Олександр Носок, Андрій Вавілов, фото з архіву Олени Лукаш
